ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ. ГОСПОДАРСТВО

а) Сільське господарство

Сільське господарство України з кінця XVIII ст. переживало велике зрушення. Опанування Росією Південної України, зруйнування Запорізької Січі, приєднання Криму й перетворення його на російську губернію, заснування торговельних портів на Чорному морі та право вільного плавання торговельних кораблів — все це мало велике значення для сільського господарства й промисловости України. Відкриття вільного шляху до Чорного моря сильно вплинуло на сільське господарство. Щоб піднести прибутковість своїх маєтків, дідичі збільшували орне поле, вводили багатопільну систему, а також культури нових рослин — почали сіяти кукурудзу, тютюн. У 1820-их роках з'явились сільськогосподарські машини — сівалки, косарки, молотарки. З запровадженням машин стали непотрібні маси кріпаків, бо машини вимагали робітників менше, але більш кваліфікованих.

З кінця XVIII ст. вивіз збіжжя з України, головно — до чорноморських портів, швидко зростає. Україна стала «Шпихліром Европи». Про збільшення експорту пшениці свідчать такі приклади: через чорноморські порти відправлено в 1833 році 300.000 четвертей збіжжя, року 1840 — 500.000, а року 1847 — понад мільйон.

В особливо швидкому темпі поширювалась посівна площа в Південній Україні: з 1778 до 1851-го року у 25 разів.

Крім пшениці, вівса, ячменю сіяли й інші культури: тютюн — на Полтавщині, коноплі — на Чернігівщині, льон — у Південній Україні. У Новгород-Сіверщині були села, де коноплі стали головною галуззю господарства. У 50-их роках XIX ст. в Стародубському та Мглинському повітах продавали конопляного прядива майже на мільйон карбованців.

Другою важливою галуззю господарства для Чернігівщини та Полтавщини був тютюн. Його сіяли тут з початку XVIII ст. Велике значення мало сіяння буряків. З 1848 до 1860 року посівна площа під буряками зросла з 27.700 до 43.690 десятин. У XIX ст. в галузі цукроварення Україна стала одною з перших країн Сходу Европи.

У кінці XVIII та на початку XIX ст. тваринництво конкурувало з рільництвом, особливо в Південній Україні, де широкі степи та брак робітних рук робили скотарство прибутковішим: в 1799 році в Південній Україні було 167 кінських стадарень та 269 розплідно-виховних господарств рогатої худоби. У 1830 році в самій лише Катеринославщині було 287 кінських стадарень та 311 розплідно-виховних господарств великої худоби. За один 1840 рік на ярмарках Київської губернії продано 11.000 коней. Худобу ганяли до Росії, до Шльонську, Австрії, Прусії. Стада худоби, яку переганяли з України, мали по кілька тисяч голів. У 1820-1830 роках, наприклад, до Петербургу приганяли щороку до 20.000 голів великої рогатої худоби, а в 1840-их роках — до Петербургу та Москви — до 160.000.

Величезного поширення набуло вівчарство, особливо «тонкорунне». У середині XVIII ст. почали розводити в Південній Україні еспанських мериносів. У 1850 році було 9.965.000 голів овець, з тієї кількости «тонкорунних» 4 514 000. Продукти вівчарства стали значною галуззю поміщицького господарства: вивозили до Росії та за кордон сукно, вовну, сир, смушки.

Широко розповсюджене було бджільництво. У деяких поміщицьких маєтках були пасіки по кілька сот вуликів. В самій лише Полтавській губернії поміщики продали за 1827 рік 1.300.000 пудів воску та 7 000 пудів меду.

Ці приклади, які стосуються тільки деяких галузей сільського господарства, наочно показують, як швидко розвивалося воно в Україні. Впливали на ці зміни, крім скасування кріпацтва, поширення машин і проведення залізниць, що зв'язали всю Україну з чорноморськими портами.

У 1870—1880-их роках в поміщицькому господарюванні постала криза. Значна частина середніх та дрібних дідичів не спромоглася пристосуватися до нових умов, до заміни кріпацької праці — найманою. Ті великі суми, що дістали вони як «викуп» за земельні наділи, мало-хто використав на вдосконалення господарства. Цю кризу підсилювало в 1870-их роках «надвиробництво» пшениці в Північній Америці, Арґентіні, Австралії, Канаді. Маса дешевої заокеанської пшениці приходила до Европи, викликаючи падіння цін на місцеву пшеницю. Багато поміщицьких маєтків було продано. 1882 року засновано Сільський Поземельний Банк, який давав позики селянам для купівлі поміщицьких земель. Внаслідок цих обставин до рук селян перейшло в Україні коло 4 мільйонів десятин землі. В 1877 році дворянам належало 16 мільйонів десятин року 1902 — 12,2 мільйона десятин.

У відсотках картина представляється так: 1861 року на Україні селянам належало 45,7% всієї землі, року 1913 — 57%, а року 1916 — 65%.

б) Промисловість

Промисловість кінця XVIII — першої половини XIX ст. була тісно пов'язана з сільським господарством. У поміщицьких маєтках засновувались різного роду підприємства, які переробляли сільськогосподарські продукти — млини вітряні та водяні, які мололи збіжжя, дерли просо, валяли вовну, били олію. У маєтках курили горілку, топили сало, ткали полотна, сукна, обробляли тютюн, виробляли цеглу, поташ, салітру. Крім мануфактур, призначених задовольняти потреби власників маєтку, були мануфактури, які працювали на ринок — як паперові, металообробні, порцелянові тощо. У 1830-их роках одне з поважних місць в економіці України зайняли цукроварні.

Кількість підприємств з кожним роком зростала: року 1783 в усій Україні було понад 200 промислових підприємств, у 1825 — 649, у 1854 — 1.649 і в 1860 — 2.147 (без ґуралень). Зростала й загальна вартість продукції. Щодо губерній, то на першому місці стояла тут Київська (38% загальної вартости продукції), далі йшла Херсонська — 18,0%, Харківська — 13,1% і на останньому місці Полтавська (3%).

Підприємства були двох типів: поміщицько-кріпосницькі та капіталістичні; купецькі, міщанські або селянські. У поміщицьких підприємствах працювали кріпаки, в капіталістичних — наймані робітники. У поміщицьких підприємствах часто працювали ті ж люди, що були зайняті в сільському господарстві.

Видатне місце серед поміщицького виробництва належить горілчаному. У XVIII ст. виріб горілки був прерогативою козацької старшини, і кожний з них мав право курити горілку на власну потребу та на продаж. У XIX ст. дрібні ґуральні зникають і зростає кількість великих ґуралень. Особливо поширено було ґуральництво на Лівобережній Україні. На початку XIX ст. викурювали там 3,6 мільйона відер горілки на рік, а в 1860 р. викурили 16 мільйонів відер. Здебільшого дідичі мали власні шинки, де продавали горілку. У Чернігівській губернії 1836 року було 1.372 приватних шинки; року 1859 у різних місцях України, по селах та містах, було 36.817 шинків. Крім того спирт та горілку вивозили до Росії, Білоруси.

До старих, традиційних виробництв України належить суконне. Воно було тісно зв'язане з вівчарством і спочатку на поміщицьких мануфактурах вживали власної вовни. З розвитком виробництва переходили до купівлі вовни. Суконні мануфактури швидко зростали. Показова історія Таганчанської мануфактури І. Понятов-ського в Канівському повіті Київської губернії: на початку XIX ст. в ній було 10 варстатів, року 1838 — вже 120 варстатів, а року 1840 поставлено парову машину. На цій мануфактурі працювало 13 вільнонайманих робітників та 738 кріпаків. Сукно висилали до всіх великих міст України, до Москви, до Петербургу. На Хабенській мануфактурі кн. Радзивілла (Радомисльський повіт Київської губернії) працювало 450 робітників, на мануфактурі гр. Розумовської (Карлівка, Полтавської губернії) — коло 600 робітників, а на Рясківській— князя Юсупова (Полтавська губернія) — коло 900.

Збільшувалася й кількість мануфактур, де виробляли сукно: в 1797 році в Україні було їх 12, року 1814 — 53, 1859 — 160. Перше місце щодо виробництва сукна належало Чернігівській губернії. У Катеринославській та Херсонській губерніях мануфактур було мало, бо там було мало кріпаків і вигідніше було продавати «тонкорунну» вовну іншим фабрикам.

Збут сукна спочатку був обмежений законом: 1709 року мануфактури України повинні були працювати тільки на російську армію і здавати всю продукцію їй. Тільки в 1816 році мануфактури дістали дозвіл вільно продавати сукно.

Широко розгорнута була салотопна промисловість. Року 1814 в Україні було 5 салотопень, а року 1861 — 128. Були вони переважно в Катеринославській, Херсонській та Харківській губерніях.

З салотопленням зв'язана була свічкова та миловарна промисловість. У 1838 році в Україні було 88 свічкових мануфактур, а напередодні 1861 року — 129 з продукцією на 1,015.800 карбованців та 54 миловарних з продукцією на 314 тисяч карб.

В Україні було багато гарбарень, чинбарень, різного роду майстерень та мануфактур. Року 1805 було 27 гарбарень, які обробляли 19 тисяч шкір, року 1680 було їх 254, які давали продукцію на 950 тисяч карбованців.

Було багато у XVIII ст. салітроварень. Року 1812 з 393 селітроварень у всій імперії 351 були в Україні, з тієї кількости 329 на Лівобережжі і 22 на Правобережжі та Південній Україні. У кінці 1840-их років салітроварні на Правобережжі та на Південній Україні зникли, головним чином внаслідок того, що стали привозити з Чіле дешевшу салітру. У 1852 році було тільки 179 салітроварень, які здавали свою продукцію переважно до скарбу.

Поширена була скляна промисловість. Гути, які потребують багато палива, будовано там, де було досить лісу. Року 1805 було 38 гут в Київській, Волинській, Чернігівській та Подільській губерніях, які виробляли звичайне віконне скло, а також високоякісні вироби — кришталь: чашки, графіни, двокольоровий посу, люстра, канделябри, церковні речі. Українські скляні вироби вивозили до Росії та Білоруси.

В Україні було багато цегелень, що виробляли високоякісну цеглу. Були цегельні в поміщицьких маєтках, у селах, містах, де була відповідна глина. У ганчарстві українські майстри досягали великої досконалости, виробляючи різного роду посуд. Форми деяких глечиків, мисок, дзбанів, як і орнаментація їх, походили з доісторичних часів, до трипільського посуду включно. Особливо славилася своїм ганчарством Полтавщина.

З останньої чверти XVIII ст. засновують в Україні порцеляно-фаянсові мануфактури, переважно в поміщицьких маєтках; головними були — Дибинська та Корецька (на Волині), Волокитинська (в Чернігівській губернії) та скарбова — Києво-Межигірська. Найбільше значення мали — Межигірська, яка виробляла високої яко-сти порцеляну та фаянс (1784-1850 роки) і Волокитинська — Микла-шевського.

Але не ці галузі промисловости набули світового значення та поставили Україну на одне з перших місць усього світу, а цукроварна промисловість та металюрґійна, пов'язана з кам'яновугільною.

Цукроварна промисловість веде початок з 1822 року, коли дідич Канівського повіту Київської губернії І. Понятовський збудував у своєму маєтку першу цукроварню. Через 25 років Україна мала вже цілу мережу цукроварень і в 1848-1849 роках з України вивезено 849,9 тисяч пудів цукру.

Внаслідок розвитку цієї галузі промисловости плянтації буряків зайняли широкі простори землі, витісняючи інші сільськогосподарські культури. Цукроварство вимагало кваліфікованих фахівців, машин, складного устатковання. З 1870-их років цукрова промисловість пережила велику реформу: змінилася техніка здобування соку з буряків, яка збільшила продукцію у 8 разів і значно зменшила кількість робітників. Україна — насамперед Правобережжя — зайняла у цукроварстві перше місце в російській імперії. У 1862-1863 роках працювало на Україні 188 цукроварень, які виробляли 2 мільйони пудів цукру, в 1890-1891 pp. — 153 цукроварні, які виробляли 207 мільйонів пудів. Причина зменшення кількости цукроварень була в тому, що малі цукроварні ліквідувались. Власниками найбільших заводів були: граф Бобринський (Сміла, Київської губернії), польські маґнати графи Браніцькі (Біла Церква, Київської губернії), селяни — Яхненко та Симиренко (с. Городище, Київської губернії), купці — брати Терещенки (Глугівський повіт, Чернігівської губернії), Харитоненко (Суми, Харківської губернії), жидівські капіталісти Бродський, Гальперін (Київська губернія). Багато заводів належали акціонерним компаніям.

Величезний розвиток цукроварства, потужність заводів, висока якість продукції зробили Україну одним із перших продуцентів цукру у світі.

Металюрґійна промисловість набула великого значення для України наприкінці XIX ст. Вона розвивалася спочатку дуже повільно. До кінця XVIII ст. здобували залізну руду нижчого ґатунку, болотяну, по малих підприємствах переважно на Правобережжі та в Чернігівській губернії. У 1770-их роках починається доменне виробництво на Поліссі.

Наприкінці XVIII ст. зароджується кам'яновугільна промисловість у Південній Україні, коли в маєтках дідича Штерича, в Катеринославській губернії, знайдено родовище кам'яного вугілля. Перші десятиліття кам'яне вугілля не знаходило належного вжитку, і попит на нього був невеликий. Тільки з розвитком машинобудування та металюрґії почалося широке використовування кам'яного вугілля: року 1798 здобуто його коло 146.000 пудів, року 1860 — 5.978.000 пудів, себто в 40 разів більше.

Машинобудівельні заводи засновуються в Україні на початку XIX ст. Року 1841 в Конотіпському повіті, на Чернігівщині, поміщик Кандиба поставив завод, який виробляв сільськогосподарські машини, парові казани, ткацькі варстати, апарати для цукроварень, машини для суконних фабрик. У 1840-их роках в Києві купець Дегтяров збудував завод парових машин. Також на заводі Фалька, в Херсонській губернії, виробляли парові машини. У Млієві, в Київській губернії, брати Яхненко та Симиренко заснували в 1847 році завод, на якому виробляли парові машини, гідравлічні преси і устатковання, потрібне для будованих ними цукрового і суконного заводів. Там же споруджено спущений на Дніпро в 1861 році пароплав, що мав транспортувати продукцію заводів Ячненка та Симиренка.

Між 1876 і 1896 роками виробництво машин пересунулося на Південну Україну. Машинобудівництво зростало там швидше, ніж у цілій Росії. Року 1894 вироблено машин на суму в 22 рази більшу, ніж в році 1876.

Року 1870 почав працювати завод Пастухова у Сулині; 1872 р. в Бахмутському повіті відкрито завод англійця Юза, що поклав початок величезного Юзівського підприємства. Металюрґійна промисловість Донецького басейну почала швидко розвиватися, коли там стали добувати вугілля.

У 1880-их роках почали розробляти багатющі поклади залізної руди в Кривому Розі, на Катеринославщині. Криворіжжя зв'язали залізницею з Донбасом і тим сполучили місця здобування руди і кам'яного вугілля. Року 1887 в Катеринославі почав працювати Олександрівський завод; року 1889 — Дніпровський завод у с. Кам'янському. У 1880-их роках відкрито найбільше у світі родовище манганової руди біля Нікополя.

Не згадуючи менших галузей промисловости, можна зробити такі висновки: протягом кінця XVIII і цілого XIX століття промисловість України пережила значну еволюцію. У XVIII ст. - це була переважно поміщицька промисловість — головним чином на задоволення власних потреб власника; мануфактура — з працею кріпаків, які працювали тільки тоді, коли не було сільськогосподарських робіт, або скарбові мануфактури, на яких працювали приписні, кріпосні селяни. З 1830-их років поволі відбувається заміна ручної праці машиновою, перетворення мануфактур на фабрики, а разом з тим заміна кріпацької, мало інтенсивної праці вільнонайманою, більш кваліфікованою. З другого боку використання машин зменшує кількість працююючих, робить невигідним для власника тримати кріпаків і підготовляє свідомість потреби зліквідувати кріпацтво.

Характеристичною прикметою колоніяльного стану України був постійний зв'язок між її промисловістю і промисловістю Росії. Більша частина продукції України ішла до Росії на потреби почасти скарбу, почасти — вільного ринку. З Росії спрямовувались українські вироби за кордон, на Прибалтику, до Німеччини тощо, і туди приходили вони, як «російські», а не як українські.

Іншою характеристичною прикметою української промисловосте було опанування її чужоземними капіталістами. Серед них були росіяни — Дегтяров, графи Бобринські, кн. Юсупов, Пастухов, жиди — Бродський, Гальперін, Марґолін, поляки —графи Поня-товський, Бранщькі, князь Радзивілл, англієць Юз, чужоземні концесіонери, що будували заводи Донбасу.

У Галичині промисловість розвивалась слабо, бо Австрія намагалася тримати Галичину, як сільськогосподарську країну, постачальницю дешевого хліба. Дрібні промислові заклади — фабрики сукна, паперу, гути, ливарні, соляна промисловість — здебільшого не витримували конкуренції з австрійськими. Впливав також брак вугілля та залізної руди. Розвинулося тільки видобування нафти, яка притягала чужоземні капітали.

На Буковині більшість людности зайнята була сільським господарством, скотарством, молочарством, деревообробним промислом. Була густа сітка млинів, переважно водяних. Було чимало ґуралень та броварень, здебільша в руках жидів. Деревообробна промисловість і розвинена галузь нафтової промисловости також були в чужих руках.

в) Торгівля

а) Внутрішня торгівля. Внутрішня торгівля в кінці XVIII і в XIX ст. зосереджувалася на ярмарках та в місцях постійного торгу, себто — на базарах і в крамницях.

Ярмарки мали велике значення в економіці України, сприяючи торговельним зв'язкам між віддаленими місцевостями, полегшуючи забезпечення людности потрібними товарами, особливо тоді, коли шляхи сполучення були в первісному стані і восени та навесні ставали непроїжджими. Шосейних доріг не було, тільки в 1350-их роках збудовано шосе між Києвом і Берестям, Харковом і Москвою. У 1867 році проведено в Україні першу залізницю між Києвом і Курськом. Були річкові шляхи сполучення, але на більших артеріях мали вони тяжкі перешкоди: на Дніпрі — пороги, на Дністрі — каміння, та й навігація тривала неповний рік. По Дніпру ходили баржі, вітрильні судна, плоти. Року 1823 спущено перший пароплав, а року 1838 засновано першу пароплавну компанію, яка мала два пароплави.

За таких умов сполучення, звичайно, ярмарки мали величезне значення. Вони були різноманітні: ярмарки всеукраїнського та всеросійського значення, на які приїздили купці з цілої імперії та з-закордону. Таким був ярмарок Хрещенський, спочатку в Дубні, а року 1797 переведений до Києва, де мав він назву «Контрактів». Походила ця назва від того, що дідичі та купецтво укладали там контракти на різного роду достави. На Контракти приїздило від 10 до 15 тисяч людей, а вартість товарів доходила до 2,6 мільйонів карбованців. Привозили на Контрактовий ярмарок продукти сільського господарства, цукор, матерії, посуд, ювелірні вироби, ґалянтерію, книжки, ноти, картини, меблі тощо. Прибували поміщики, купці з цілої України, з Росії, Кавказу, Сибіру, Венеції, Польщі, Франції, Туреччини, Австрії, Німеччини. Зважаючи на великий з'їзд дідичів, у Києві тоді влаштовували концерти, балі, спектаклі; приїздила італійська опера. Використовуючи великий натовп різноманітного люду, декабристи на час Контрактів призначали свої конспіративні зустрічі. «Київські контракти» зберігали своє значення до першої світової війни, особливо в торгівлі цукром.

Велике значення мали харківські ярмарки — теж Хрещенський та Іллінський. На Хрещенському бувало до 40.000 люду. Ярмарки були загальні й спеціальні, як, наприклад, кінні, де продавали тільки коней (Гадяч, Єлисаветград. Новомиргород, Вознесенськ, Новомосковськ); «вовняні», де продавали тільки вовну — таким був Троїцький ярмарок у Харкові. Були ярмарки у великих містах — Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі, Чернігові, в повітових містах — Кролевці, Сумах, Гадячому та ін., багато ярмарків було по селах. Щодо асортименту товарів, то сільські мали інший характер: тут переважала худоба, коні, селянські вироби, потрібний для села крам. Були ярмарки кількаденні, але були й такі, що тривали по кілька тижнів, наприклад, Георгіївський у Гадячому тривав до п'яти тижнів. На цьому ярмарку торгували переважно кіньми та рогатою худобою.

До ярмарків наближалися своїм характером сільські та міські базари, що відбувалися кілька разів на тиждень у призначені дні та години. На ці базари приходили та приїздили селяни з своїми продуктами, а також крамарі з різним крамом. У містах бували й щоденні базари, на які привозили селяни свої продукти.

З кінця XVIII ст. починається еволюція міст, зміна їх соціального та економічного характеру. Міста відриваються від сільського господарства, в них розвиваються ремесла, мануфактури. У значних містах України засновується по кілька десятків мануфактур різного роду, власниками яких були купці та міщани. У Києві, Харкові, Херсоні, Одесі були десятки різного роду виробництв.

Наприкінці XVIII ст. по містах і містечках України було вже багато постійних крамниць із різноманітним крамом. Протягом першої половини XIX ст. кількість купців в Україні збільшувалася: за час від 1825 до 1861 року в губерніяльних містах вона зросла в 10.5 раза. Найбільше зростала кількість купців в Одесі - з 1797 до 1857 року в 42 рази.

Дуже цікаве питання про національність купецтва України XIX століття. Вже для Південної України відзначалося перевагу неукраїнців у містах: Єлисаветграді — росіяни, переважно старообрядці в Херсоні — греки, вірмени, поляки, французи, в Маріюполі — греки, в Нахічевані — вірмени і т. д., в Одесі, яка славилася своїм космополітизмом, переважали греки, вірмени, жиди, італійці. На Правобережній Україні переважали серед купецтва поляки та жиди. У 1830-их роках, з наказу Миколи І, переведено до Києва з Росії купців із великими капіталами, які відразу зайняли видатне місце серед українського купецтва. Так до Києва прибули — Дегтяров, Масалітінов, Фоломін, Боґатирьов, Єлісєєв та інші.

Протягом XIX ст. в Україні множилися торговельні заклади постійного характеру: крамниці, рундуки, ятки. У багатьох містах крамниці містилися в тах званих торговельних рядах. Кількість постійних крамниць зростала не тільки по містах, але й по містечках та селах. Про зростання кількости крамниць свідчать такі цифри: року 1825 в Україні було всього 3.662 крамниці, а в 1861 році — 15.089, себто в 4 рази більше. У деяких губерніях кількість крамниць зростала в ще швидшому темпі: у Волинській губернії — більше як в 11 разів; у Подільській — в 6, в Житомирі — з 97 до 098, в Кам'янці-Подільському — з 162 до 305. По малих містах кількість крамниць за цей час теж зростала: у Борзні, Чернігівської губернії, з 2 до 58, в Зінькові, Полтавської губернії, з 2 до 43, у Скви-рі, Київської губернії, з 2 до 183. В містечку Ржшцеві, Київської губернії, в 1845 році було 39 крамниць, у Брусилові, Подільської губернії, — 53. У 1854 році в Харкові було 991 крамниця, серед них 26 торгували ювелірними речами, 11 книжками, 7 — порцеляною та скляними виробами. У 1845 році в Києві було 3 книгарні, 2 крамниці з кришталевим та порцеляновим посудом, 6 — із модними товарами.

Постійними конкурентами купців були міщани, козаки, селяни, дворяни, і з ними всіма купці вели боротьбу. Купці поділялися на три гільдії і обирали «торговельні депутації», що наглядали за веденням торгівлі, за тим, щоб не торгували особи, які не мали на це права.

В кінці XVIII і в першій половині XIX ст. промисловість і торівля України були тісно зв'язані з цеховою організацією, яка зберегла багато з традицій XVII ст., хоч офіційно 1786 року цехи перейменовано на «управи», а цехових ключників — на «казначеїв» та «писарів». Цехи мали свої двори, в яких були крамниці для продажу виробів цеху, світлиці, де відбувались збори членів-«братчиків», стояли корогви та ікони, а також скринька, де зберігалися грамоти й документи цеху. Цехмайстер розглядав скарги і судив членів. Цехова організація мала право контролювати якість продукції і ревно охороняла монополію цеху проти конкуренції не-членів цеху; суворо стежила за прийманням у «майстри» та «підмайстри» Характеристичні, наприклад, правила Різницького цеху у Києві, одного з найбагатших: він мав свою різницю і забороняв різати худобу в інших різницях. Цех мав льодовні, крамниці, рундуки на базарі. Аналогічні правила мав Рибальський цех. Деякі цехи нараховували багато фахівців і учнів.

На початку XIX ст., після Наполеонівських воєн, збільшується промисловість, зростає кількість підприємств, розвивається кустарно-ремісниче виробництво. У Києві, наприклад, у кустарно-ремісничому виробництві працювало більше людей, ніж у промисловості: 6.048 ремісників та 200 візників.

Цехові організації скасовано в Україні 1831 року, а в Києві — 1835-го, але пережитки їх залишалися до революції 1917 р.: на паради, на храмове свято «своєї церкви» приходили цехи зі своїми прапорами, на яких були цехові емблеми: ножиці — для кравецького цеху, чобіт — для шевського і т. д.

Друга половина XIX ст. характеризується бурхливим розвитком промисловости та торгівлі. Цьому сприяли залізничне та пароплавне будівництва. По всіх великих водних артеріях налагоджувався пароплавний транспорт.

У різних підприємствах України починає грати помітну ролю чужоземний капітал, головним чином у машинобудівельній і залізорудній промисловості; організуються торговельно-промислові компанії; великі підприємства об'єднуються в синдикати (1887 року засновано синдикат «цукрозаводчиків», до якого вступили власники найбільших цукроварень: Бобринські, Харитоненки, Терещенки, Бродські та інші). З кінця XVIII ст. з'являються у великих містах біржі, які сприяють об'єднанню комерсантів, їх торговельним операціям.

Розвиток промисловости і торгівлі викликав поширення різного роду кредитових та асекураційних операцій. Виникла потреба в банках. З 1860-их років в Україні були тільки філії-контори державного російського банку. З кінця 1860-их років засновуються приватні банки: взаємного кредиту, комерційні, промислові, а також позичково-ощадні каси.

У Галичині під владою Австро-Угорщини діяли філії австро-угорських банків. У кінці XIX ст. засновують тут перші українські ощадні каси: «Віра» — в Перемишлі 1894 року; кредитове товариство «Дністер» у Львові 1895 року; Крайовий Союз Кредитовий у Львові 1898 року.

У 1860-их роках зароджується в Україні кооперативний рух, основним завданням якого було допомогти звільненому селянству. Перші кооперативи створено: споживчі — 1866 року в Харкові, кредитову — 1869 р. в Гадячому, на Полтавщині; в Сокиринцях, маєтку Г. Ґалаґана. Перші кооперативи розвивалися слабо, бо населення до цього ще не було як слід підготовлене, адміністрація ставилась до них негативно і не було ще відповідних законів. Року 1895 в Україні було тільки 250 кооперативних товариств. Тільки в 1897 році був затверджений статут, за яким стали засновувати кооперативні товариства.

У Західній Україні початок кооперативного руху покладено в 1870-их роках організацією при парафіях братських кас, шпихлірів тощо. Року 1891 при «Просвіті» засновано позичкові каси. Найбільше значення мала кооперація — «Народна Торговля», заснована у Львові 1883 року.

ДУХОВЕ ЖИТТЯ. ЦЕРКВА

1. УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА ПІД РОСІЙСЬКОЮ ОКУПАЦІЄЮ

а) Православна церква на Правобережній Україні

Ліквідація українських установ та другої Малоросійської Колегії у 1781 році і перетворення України на намісництво Російської імперії тяжко відбилися на становищі Української Церкви.

Дуже показовою для тих часів є особа митрополита Самуїла Миславського (1783-1796), який намагався був зберегти бодай рештки прав Української Церкви. У 1763 році, бувши ректором Київської Академії, він взяв участь у протесті Київської Консисторії проти конфіскації церковних маєтків. Але після 15 років служби в Росії, повернувшись в Україну митрополитом, він сприяв русифікаційним заходам царського уряду, хоч іноді, у міру можливости, і робив щось в обороні українського духовенства. Так, коли року 1784 наказано брати до цивільної служби дітей духовенства, які не дістали освіти, та дяків, митрополит наказав негайно записати тих дітей до духовних семінарій, а дяків розподілити по парафіях.

Року 1736 переведено в Україні секуляризацію церковних земель. Для Української Церкви це було ударом, бо з прибутків із своїх володінь манастирі робили багато для української культури, утримували школи, друкарні. Особливо тяжко потерпіла Київська Академія, яка утримувалася за рахунок надаваних їй земель. Багато менших манастирів зліквідовано, а більші взято на державне утримання.

Наступником Самуїла був Єрофей Малицький (1796-1799) — останній українець на Київській катедрі. Його замінив молдаванин, Гавриїл Банулеско-Бадоні (1799-1803). І так від — 1799 до 1921 року Київська митрополича катедра заміщалася неукраїнцями.

Кінець XVIII ст. позначався в історії України та Української Церкви подіями великого значення: року 1772 до Росії приєднано, після першого розбору Польщі, Білорусь — трикутник між Дніпром і Сожем. Польський уряд і папа звернулися до російського уряду з проханням відновити у Полоцьку, що відійшов до Росії, уніятську архиєпископією. Російський уряд погодився — за умовою заснування православної єпископії у Польщі. Справа затяглася на три роки і за цей час уніятська єпархія втратила 800 церков і коло 100.000 душ, які перейшли на православ'я.

На архиепископа Полоцького був призначений Іраклій Лісовський, єдиний уніятський єпископ у Росії. Лісовський докладав усіх зусиль, щоб Католицька Церква під російським пануванням дістала знов свободу. Протектором його був князь Г. Потьомкін, який ставився толерантно до релігії. Завдяки йому Уніятська Церква мала спокій.

Нова православна єпископія мала назву — Переяславська, Боришпольська та Слуцька. На єпископа її та вікарія Київського митрополита висвячено архимандрита Слуцького манастиря, Віктора Садковського. Таким чином, під юрисдикцією Київського митрополита опинилися всі православні, що мешкали у Польщі. Між католиками обох визнань — римо-католиками та уніятами — з одного боку, та єпископом В. Садковським — з другого — почалася боротьба. Єпископ В. Садковський виявив надзвичайну енергію: він об'їздив свою єпархію і провадив місійну працю: проповідував, переконував повертатися до Православної Церкви. Увесь час йому допомагав усіма засобами російський уряд.

Садковський мав великий успіх. Багато селян і навіть уніятських священиків поверталися до православ'я; у Київському та Брацлавському воєвідствах перейшло до православних 193 уніятських церкви. Князь Ксаверій Любомирський передав православним у своїй Смілянщині значну частину уніятських церков; Чигиринщина — князя Антонія Яблоновського — перейшла вся.

Садковський заснував православну семінарію у Слуцьку та цілу низку підготовчих шкіл у селах. Але в усіх тих школах, не вважаючи на важливе значення їх для духовенства, навчання провадилося у російському дусі, по російських підручниках.

Чотирилітній сойм (1788-1792), який скликали, щоб урятувати рештки Польської держави, викликав загальний неспокій, поділ на різні, ворожі Росії, партії. Але досить міцна була консервативна партія прихильників Росії. По Польщі ширилися чутки, що нібито готується нова «Коліївщина» — повстання селян, які матимуть підтримку російського уряду. Садковського та його ближчих співробітників обвинувачено у підготові повстання і заарештовано.

У зв'язку з його арештом і втручанням Росії у справи православних у Польщі, Чотирилітній Сойм покликав спеціяльну Конгрегацію — Церковний Собор, який зібрався у Пинському в 1791 році. Серед членів Собору були обрані: 24 особи з чорного духовенства, 21 — з білого та 51 — від мирян; з тієї кількості було 19 шляхтичів, решта — міщани. Крім того було 96 делегатів від духовенства, шляхти та міщан, братств, церковних громад. Були також католики: багато польських дідичів, уніятські єпископи: Пинський — Йоаким Дашкевич-Горбацький та Туровський — Юрій Булгак. Були високі сановники, комісари. На голову Собору був обраний архимандрит Іринарх Балановський.

Головними засадами запровадженого Собором нового устрою Православної Церкви у Польщі були: 1. Ієрархія цієї Церкви перебуватиме у духовній залежності від Царгородського патріярха, який має поставити архиепископа та спископів; надалі у справах догматичних повинна вона звертатися до Царгородського патріярха. 2. Собор (Національний Собор) збирається щочотири роки. У його склад входять: єпископи, архимандрити та делегати від духовенства та мирян. Собор обирає єпископів, архимандритів і церковний суд. 3. Постійним адміністраційним органом Церкви є Національний Синод. Члени його — архиепископ та три єпископи. Синод управляє Церквою на підставі канонічних правил та постанов 7-ми Вселенських Соборів. 4. При архиєпископі створюється генеральна консисторія з 12 осіб із чорного та білого духовенства, шляхетства й міщан. 5. При єпископах створюються епархіяльні констисторії. 6. При деканатах, або протопопіях створюються духовні правління, до яких входять: намісник декана, два священики, асесор і писар із шляхти або міщан. У кожній протопопи відбуваються щочотири роки деканальні собори. 7. У кожній парафії повинні бути — школа та шпиталь для старих і вбогих. Не чекаючи на затвердження постанов соймом, консисторія розпочала працю того ж 1791 року.
Ухвали Пинського Собору, хоч не були здійснені, мають велике значення: вони свідчать що, не зважаючи на всі перешкоди, Українська Церква зберегла засади соборности та виборности духовенства і прагнення до автокефалії.

Ухвали Пинського Собору викликали протести збоку католиків: папа надіслав королеві ноту, в якій вимагав не давати права православним; уніятський митрополит Теодосій Ростоцький скликав у Бересті духовенство, яке надіслало королеві прохання не реалізувати ухвал Пинського Собору й не дозволити православним мати стільки єпископів. Сойм затримав розгляд ухвал Пинського Собору і тільки 1792 року затвердив їх. Проте, маєтності залишилися за утятами; православний архиепископ не дістав місця в сенаті, а митрополит Ростоцький мав його.

Року 1793 відбувся другий розбір Польщі, внаслідок якого Росія дістала Київщину, Поділля, Волинь та Західню Білорусь. Православна Церква перейшла до юрисдикції російського Синоду. Року 1795 переведено третій розбір Польщі, і вона як держава перестала існувати.

Року 1793 створено одну єпархію — Мєнсько-Ізяславсько-Брацлавську на чолі з Віктором Садковський. Року 1793 в архиєпископії було тільки 329 церков, а року 1794 — духовенства 148 душ. Тільки після третього розбору Польщі стала збільшуватися загальна кількість церков, що повернулися з унії до православ'я: було 2.328 церков, 2 манастирі, 1.032 священики та кругло 1.000.000 парафіян. На Білорусі, де унія глибше увійшла в народні маси, таких церков поверталось до православ'я дуже мало; року 1794 в Мєнській єпархії була лише одна православна церква з 849 парафіянами.

Року 1795 утворено три православні єпархії з Мєнсько-Ізяславсько-Брацлавської: Брацлавсько-Подільську, Житомирську (Волинську) та Мєнську.

Катерина II, порушуючи гарантії, які давала вона уніятам під час розборів Польщі, видала низку наказів, вимагаючи, щоб усі, хто перейшов на унію після 1596 року, повернулися до православ'я. Церкви, що їх збудували православні, також мали бути їм повернені. Наслідком таких наказів кількість переходів збільшується. Після третього розбору Польщі, до православ'я перейшло понад 2.300 церков.

Року 1795 зліквідовано уніятські парафії на Волині: Луцьку і Берестейську та на Білорусі — Пинську. З 5.000 уніятських парафій — в Київській, Кам'янець-Подільській, Луцькій та Володимирській єпархіях — залишилося неповних 200. Зліквідовано всі Василіянські манастирі; залишилася тільки одна Василіянська провінція — Галицька — яка опинилася під Австрією. Архиепископ Полоцький, Іраклій Лісовський, залишився єдиним єпископом Уніятської Церкви. Митрополит Теодосій Ростоцький дістав пенсію і наказ — мешкати в Петербурзі. Усі маєтності Уніятської Церкви сконфісковано.

На землях, які відійшли з-під Польщі до Росії, утворилися несподівані відносини. Українському православному народові, переважно селянам, не стало легше. «Навпаки, сильна рука нового російського начальства надала пануванню польського пана над українським хлопом ще більшої моці й певности, яких не мало воно за безсилої розколиханої держави Польської. Кожний польський пан мав звичайно „в кишені" все нижче начальство... Влада поміщика над мужиком під новим пануванням дійшла до такої моці, якої поміщик не мав за польських часів. Тоді гайдамацькі напади і селянські повстання спиняли розвій панської влади; тепер — за воєнними командами російськими, за всякою поліцією польською — пан не боявся нічого і міг тягнути з мужика стільки соку, скільки хотів», — характеризував тодішнє життя М. Грушевський.

Причина такого ненормального стану полягала в тому, що російський уряд боявся повстання селян проти поляків-панів, боявся, що непослух може перекинутися на власних кріпаків. Тому після другого розбору Польщі Катерина II наказувала генерал-губернаторові Мєнської, Ізяславської та Брацлавської губерній, Т. Тутолмінові, «попередити тих з уніятів, що з'єднуються з православ'ям, що з ними вчинено буде з усією суворістю законів, якщо вони своє з'єднання вважатимуть за привід до непослуху і непідпорядкування поміщикам, чи до іншого якого свавільства». Відчуваючи повну безкарність, поміщики-поляки, їхні економи та управителі переслідували селян, що переходили на православ'я, знущалися з них, обтяжували роботами, забирали ключі від церков, заявляючи, що вони, поміщики, були фундаторами їх. Такими ворогами православних були на Волині та Поділлі Чорторийські, Сапіги, Санґушки, Любомирські Бужинські, Раковські та інші.

Причиною такого становища значною мірою було упривілейова-не становище польських магнатів при царському дзорі. При дворі мав великий авторитет римо-католицький архиепископ Станислав Богуш-Сестренцевич (1794-1826), який підтримував у Катерини II вороже ставлення до уніятів.

Павло І (1796-1801) з молодих літ захоплювався католицизмом, і в зв'язку з цим визначалось його ставлення до Мальтійського ордену. Року 1798 він був обраний на великого магістра ордену св. Іоана Єрусалимського. Так російський цар Павло, православний; одружений, став магістром чернечого ордену і формально перейшов під юрисдикцію папи.

1798 року Павло І встановив на українсько-білоруських землях 6 католицьких єпархій. Змінилося становище Уніятської Церкви: митрополит Теодосій Ростоцький повернувся до виконування обов'язків митрополита. Засновано дві уніятських єпархії - у Бересті та в Луцьку, і обидві дієцезії дістали частину сконфіскованих парафій та манастирів. Засланих на Сибір уніятів повернено і вони також дістали сконфісковане у них майно. Павло І поновив Василіянські манастирі, і протоархимандрит Атанасій Фальковський знову посів свій пост. Ці заходи Повла І натрапляли на протести з двох боків: від Синоду і від римо-католицького архиепископа Могилева, Станислава Богуш-Сестренцевича, який всіма засобами намагався перешкодити поверненню унії.

За Олександра І (1801-1825) посилилася боротьба трьох віровизнань на території Правобережної України. Багато джерел вказують на захоплення Олександра І католицизмом (листи Меттерніха, Шатобріяна, графа де-Ляскерона), на прагнення його об'єднати Церкви. Історик Олександра І, М. Шільдер, писав, що царева мати побоювалась наслідків захоплення Олександром І Римською Церквою.

З самого початку свого правління Олександер І наблизив до себе графа Адама Чарторийського, палкого польського патріота. На Правобережній Україні ширилася польська культура, поляки діяли на всіх адміністраційних посадах, гноблячи українців та білорусів і намагаючись піднести польську культуру, польську народність та католицтво, не зважаючи на те, що православних було значно більше, ніж католиків.

Православна Церква не мала урядової підтримки. Єпископ Волинський не мав ні сам, ні його управління — належного приміщення і навіть катедрального собору. Вони містилися в Острозі, у пошкоджених пожежами будинках. Не тільки зле було православним, терпіли й уніяти. Інтенсивно йшло навертання їх на латинство, а разом із тим польщення українців та білорусів. О Томашівський писав, що Римо-Католицька Церква мала на українських землях коло 2.000.000 душ українського походження.

1807 року Олександер І відновив польську адміністрацію у Польщі, що перетворена була на Варшавське герцогство. Школа була віддана під керівництво поляків — графа Чарторийського та Тадея Чацького. Відновлено Віленський університет, засіювано Крем'янецький ліцей. Єзуїти, яких переслідували в усіх державах, 1801 року, за дозволом Олександра І, зреорганізували свій орден. «Українці й білоруси знову опинилися під польським гнітом і були засуджені під національним оглядом на поталу». Олександер І встановив Римо-Католицьку Колегію для управління католицькими церквами.

Уніятська Церква мала єдиного єпископа — Іраклія Лісовського, архиепископа Полоцького, який невпинно боровся з польськими впливами. Після смерти митрополита Ростоцького року 1806, Олександер І сам призначив його на уніятського митрополита. Папа не визнав Іраклія за митрополита. Олександер І призначив року 1809 чотири нові єпископії: Віленську, Полоцьку, Луцьку й Берестейську, але папа також не визнав їх. Після смерти митрополита Іраклія, Олександер І призначив на митрополита Григорія Кохановича (1809-1814), якого теж не визнано в Римі, можливо, тому, що перешкоджали стосункам воєнні дії — війна з Наполеоном. Через три роки після смерти Кохановича Олександер І призначив на митрополита Йоасафа Булгака (1817-1838), якого визнав папа. Олександер І обсадив усі єпископські катедри Української Церкви. Таким чином були: 1 митрополит, 4 єпископи, церковна колегія з 5-ти членів, 4 констисторії при єпископах по 5 членів у кожній, 3 семінарії, 1.476 парафіяльних церков, 1.985 світських священиків, 47 манастирів, із того числа 10 жіночих, та 1.427.560 душ вірних.

За Миколи І (1825-1855) починається знову гоніння на Уніятську Церкву. Року 1828 її зреформовано: замість чотирьох введено дві єпархії, залежні від Сенату, щоб ослабити зв'язок із папою; року 1832 скасовано уряд протоігумена василіянських манастирів, і манастирі залишилися без зв'язку між собою. Але найбільший удар завдано Уніятській Церкві після польського повстання 1831 року.

У цьому повстанні українці-католики, клір та шляхта брали невелику участь, але поляки у своїй зовнішній політиці дуже вміло пов'язали свої політичні прагнення з релігійними. Повстання 1831 року показало російському урядові, яку велику політичну небезпеку являв для Росії польський націоналізм. Приборкавши повстання, Микола І зліквідував конституційну хартію 1815 року, а також окреме польське військо, польські університети —у Варшаві та Вільні, ліцей у Крем'янці, польські школи, 200 католицьких манастирів. Небезпеку відчував також російський уряд від україно-білоруської унії. Вона завжди його тривожила, але особливо небезпечною здавалася в XIX ст., коли багато зроблено для наближення обряду уніятів до латинського. З другого боку, у протилежність політиці Павла І та Олександра І з їх релігійною толеранцією і сприянням католоцизмові. Микола І взяв твердий курс на русифікацію неросійського населення, визначивши поняття «русский» як ідентичне з поняттям «православний».

У 1831 році православним був переданий Почаївський манастир, що понад сто років був уніятським. Почалася підготова до ліквідації Уніятської Церкви. Року 1832 остаточно скасовано Чин Василіян, а добра його сконфісковано. Багато ченців ув'язнено та заслано на Сибір. Того ж року видано наказ, згідно з яким дітей від мішаних подруж записувано як православних. Заборонено спільні Богослужения уніятів з римо-католиками. Закрито всі католицькі богословські школи, і кандидати на священиків мали вчитися у московських школах. Скасовано католицькі свята Йоасафата, Божого Тіла, заборонено вживати богослужбові книги, крім надрукованих у Москві. Священиків призначав губернатор. На підставі заяви одного лише парафіянина про бажання мати православного священика — парафію передавали православним.

Справу ліквідації Уніятської Церкви довершили три відступники: член Луцької уніятської консисторії, Иосиф Семашко, адміністратор Білоруської Полоцької дієцезії, Василь Лужинський та єпископ Берестейський, Антін Зубко. В дусі офіційного російського патріотизму, з повним ігноруванням та перекручуванням дійсних подій, вони склали заяву російському урядові про перехід на православ'я. Основна думка заяви була така: Уніятську Церкву силою відірвано від «Росії»; тепер — «стара спадщина Руси знову вернулася під владу Росії». У заяві була сфальсифікована правда, бо унію 1596 року введено тоді, коли Україна не мала нічого спільного з Росією (Москвою). Заяву підписали 21 священик від імени 2.500.000 уніятів. Митрополит Иосиф Булгак відмовився підписати заяву, але в 1838 році він помер. 1839 року проголошено «акт злуки» уніятів із православними, яким зліквідовано унію в межах Російської імперії і вчинено грубе насильство над людьми, що понад 200 років належали до Уніятської Церкви, й звикли вважати її своєю.

Року 1842 Апостольська Столиця видала Білу Книгу латинською, французькою та італійською мовами про мучеництво Католицької Церкви на українських землях.

б) Ліквідація уніятської церкви на Холмщині та Підляшші

Після ліквідації унії на всій Правобаражній Україні, унія ще протягом 35 років залишалася на Холмщині.

Холмщина, після першого розбору Польщі, опинилася під владою Австрії. Року 1809 вона перейшла до Варшавського герцоґства, а року 1815 — до Польського королівства і з ним була прилучена до Росії. Спочатку Холмська діецезія належала до Галицької митрополії. Протягом 200 років (з 1652 р.) на Холмщині була Уніятська Церква, яка глибоко пройшла до свідомості народу. На Холмщині особливо сильною була латинізація обряду та польонізація української людности. Російський уряд, почавши після повстання 1863 року боротьбу з польськими впливами самовільно призначив на єпископа Холмського Івана Калінського, не знаючи, що він був ворог Росії. Року 1866 його заслано до Вятки. Управління Холмською єпархією було передане консисторії, яка головно через галицьких москвофілів почала боротьбу з латинськими впливами на обрядах і польською мовою у проповідях. Це викликало опозицію населення, яке звикло до златинізованої Богослужби. Пала Пій IX засудив цю акцію консисторії і призначив на єпископа Холмського Михайла Куземського (1868-1871). Але російський уряд добився його димісїї. На адміністратора Холмщини був призначений священик Маркел Попель, твердий москвофіл, який рішуче повів боротьбу з польсько-латинськими впливами. Справа обряду набула політичного характеру і перейшла в боротьбу між москвофілами та прихильниками Польщі. Року 1871 Попель заборонив святкувати Непорочне Зачаття, Боже Тіло, пам'ять Йоасафата, поминати папу, а натомість наказав поминати петербурзький Синод і т. д. У селах ці розпорядження викликали обурення. Почалися повстання, які російське військо «усмиряло». Сотні священиків та вірних заслано на Сибір. Особливо криваві події розгорнулися в селах Пратулині та Дрелові, де забито багато селян, а ще більше заслано. Ціла Холмщина і Підляшшя спливали мученицькою кров'ю.

Під примусом російського начальства у 1875 році частина населення Холмщини та Підляшшя подала прохання до Петербургу — зліквідувати Уніятську Церкву, і того ж року відбулося урочисте «приєднання» українського населення Холмщини та Підляшшя до православ'я. Головний організатор цього приєднання, Маркел Попель, був призначений на єпископа Люблінського.

Наслідки знищення унії для Холмщини та Підляшшя були трагічні. «Опір народу й духовенства приборкано силою, — пише протестантський автор. — ... Коло 70 уніятських священиків заслано; майже такій самій кількості пощастило втекти до сусідньої Галичини і знайти притулок в уніятських парохів. Зрештою треба признати, що ніхто так завзято не нищив Уніятську Церкву на Холмщині, як саме галицькі священики, що переселилися до Росії. Нова Церква в цім краю була звичайно московська, а не українсько-православна» .

Наслідком нищення Уніятської Церкви, як сказано, була посилена втеча за кордон, до Галичини. Але не всі корилися й не всі тікали: багато люду залишилося католиками, не маючи офіційної Церкви. Для них створено спеціяльний термін — «упорствующие». Характеристично, що в 1905 році, коли проголошена була свобода релігії, на Холмщині та Підляшші виявилося понад 200.000 католиків, які, очевидно, пропали для українства, спольонізувавшися під впливом польсько-католицького духовенства.

в) Православна церква в Україні у XIX ст.

Політика російського Синоду та світської адміністрації протягом цілого XVIII ст. в справі денаціоналізації Української Церкви дала в XIX ст. свої наслідки. Українська Церква була відірвана від народу й стала частиною Всеросійської Православної Церкви, якою правив Святіший Синод. Митрополитові Київському та Галицькому належало в Синоді третє місце. Хто саме був митрополитом — це вже не цікавило Україну, бо був він не обранцем народу, а урядовцем «духовного ведомства». Дуже показова церемонія «наречения» єпископа, яка заступила в ХІХ ст. обрання його. Ця церемонія відбувалася в приміщенні Синоду, в присутності всіх його членів, де обер-секретар Синоду читав кандидатові царський «височайший указ» про призначення його на єпископа.

Київські митрополити змінялися, не залишаючи жадного сліду. Всі вони були росіяни і для більшости з них Київська митрополія була лише ступнем до вищої — Московської або Петербурзької.

Зрідка траплялись серед них люди, що цікавилися Україною, наприклад, Євгеній Болховітінов, дослідник київської старовини, автор цінних наукових праць. Митрополія втратила своє значення, і митрополит керував тільки Київською єпархією.

Наприкінці ХІХст. в Україні було 8 єпархій: Київська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Волинська, Подільська, Катеринославська та Херсонська. Дев'ята, Симферопільська, охоплювала Крим із північними степовими повітами. На єпископські катедри також не обирали єпископів, а призначав їх Синод, переважно росіян. Другою відміною від XVIII ст. було те, що єпископи дивилися на ці свої катедри, як на тимчасові місця, звідки можна дістатися до Росії або до Сибіру. Втрачався внутрішній зв'язок між єпископами та вірними, затиралася й національна свідомість пастирів, які здебільшого ревно служили російському Синодові. Учителями в духовних семінаріях та духовних школах-бурсах були теж росіяни, які навчали в дусі офіційного патріотизму й сприяли русифікації.

Допомагали в русифікації Української Церкви духовні консисторії при єпископських катедрах. Консисторії комплектувалися «надійними» людьми, до великих міст добирали священиків-росіян та «малоросів». Залишалися поза тим сільські парафії, яких напередодні революції 1905 р. було понад 9.000. В більших селах та містечках бувало по два-три священики; загалом було приблизно 12.000 священиків. До першої половини XIX ст. священиків обирали парафії, але за Миколи І священиків стала призначати консисторія. Проте, на практиці обрання залишалося в тій або іншій формі, як залишалися по парафіях і своєрідні священичі династії—передача їх священиком синові, внукові або навіть зятеві. Синод забороняв проповіді українською мовою, українську вимову в Богослужбі, але життя було міцнішим, і священики-українці мимохіть вносили в церковні відправи українську вимову, бо іншої не знали.

У XIX ст. Російська Церква вела вперту боротьбу з виявами української національної самобутности: заборонено будувати церкви в українському стилі, вживати при малюванні ікон український стиль, прикрашати церкви статуями (у цьому Синод бачив католицькі впливи), додержуватись звичаїв, які відрізняли українське Богослуження від московського.

Призначення консисторіями священиків, замість обрання їх селянами, вносило розкол та охолодження між духовенством і громадами. До призначених священиків громади ставилися як до чужих, та й самим священикам тяжко було ввійти в життя своїх парафіян.

Те, що міцний зв'язок, який був колись між духовенством і парафіянами, слабшав, відкривало можливість ширитися в Україні різним релігійним сектам. Найбільшою була секта штундистів (баптистів).

Початок штундизму поклали в середині XIX ст. німецькі колоністи. Українські робітники, які працювали у цих колоністів, спільно з своїми господарями співали на сходинах псальми, слухали читання Біблії. Це звали «Eine Stunde». Такі сходини стали влаштовувати й українці, вертаючись додому. Провідники штундистів вимагали від своїх членів високоморального життя, не допускали пиянства, до Церкви ставилися неґативно. «Штунда» охопила Херсонську і Катеринославську губернії, перейшла на Волинь, Чернігівщину та Київщину. Проти штундистів виступали православні місіонери; поліція, на вимоги Синоду, почала арештовувати провідників того руху; багатьох заслано на Сибір. Тільки після революції 1905 року штундисти легалізувались.

На початку XX ст. членів цієї секти в Україні рахували до 3.000.000. Точна статистика неможлива, бо не всі штундисти поривали з Церквою. У цілому штундизм мав характер раціональної секти, і це перешкоджало його розвиткові.

Одночасно ширилися в Україні містичні секти, серед них найбільше значення мала заснована в кінці XIX ст. на Київщині селянином Мальованим. Мальованці не визнавали Церкви, свят і радісно сприймали життя, вірячи, що вже прийшов Христос. Містичним характером відзначалася секта «шалопутів», що ширилася на Катеринославщині. Усі ці секти мали антиукраїнський характер. Вони свідчать про те, які великі були релігійні прагнення народу і як мало задовольняла їх офіційна Церква.

Охолодження до Церкви відчувалося й серед інтелігенції, яка, починаючи від Сковороди, творила свій власний світогляд. У XIX ст. ширилися серед молоді революційні та соціалістичні ідеї, які підривали релігію. Наприкінці XIX ст. стало «модним» безвір'я, у всякому разі — байдуже ставлення до Церкви. М. Драгоманов, який у 1870-их роках був одним із найбільше впливових провідників молоді, ставився «з принциповим запереченням до християнської релігії і Церкви, як до чинників, що віджили свій вік і гальмують соціальний, політичний та культурний поступ», — писав Д. Дорошенко. Найкращий ґрунт знайшов М. Драгоманов у Галичині, де друкував свої антирелігійні твори. Його противники, які проти ідеї космополітизму висували ідею українського націоналізму, В. Антонович та О. Кониський, були також байдужі до Церкви.

Однак, треба мати на увазі, що головна маса народу залишалася відданою своїй Церкві, своїй вірі. Вірні виповнювали храми, тисячами ходили на «прощі», на богомілля до старовинних святинь: до Київської Лаври, до Почаєва.

У XIX ст. закінчився процес народження та зміцнення нової провідної верстви. У той час, як вища верства України — шляхетство — у значній мірі русифікувалась, за невеликими, порівнюючи, вийнят-ками, національний та релігійний провід перебрала інтелігенція духовного походження. Не зважаючи на всі урядові заходи зрусифікувати духовні школи, семінарії та Київську Духовну Академію, вони стали осередками відродження України. У семінаріях та Академії творилися українські гуртки, члени яких вивчали історію, літературу, етнографію України.

З духовних родин вийшло багато видатних письменників (Амвросій Метлинський, С. Руданський, А. Свидницький, І. Нечуй-Левицький) і вчених (О. Бодянський, Ф. Лебединцев, академік М. Грушевсь-кий, С. Терновський, П. Житецький, О. Костяковський, о. Ю. Січинський та його син В. Січинський, Ф. Матушевський, В. Доманицький, В. Біднов, С. Лотоцький, С. Єфремов, Ф. Сушицький, М. Біляшевський, та В. Щербаківський).

Чим далі йшли заходи Синоду, щоб позбавити Українську Церкву її національного характеру, тіш більше відчувалася потреба дати народові св. Письмо зрозумілою йому мовою, потреба в добрих перекладах св. Письма на українську мову, як то роблено ще в XVI ст. З початку XIX ст. Г. Квітка-Основ'якенко і М. Максимович дали спроби перекладів окремих витягів із св. Письма. П. Куліш, спільно з І. Пулюєм, розпочав систематичний переклад Біблії та Євангелії. Року 1869 у Львові надруковано «П'ять книг Мойсея», а року 1871 у Відні — переклад Євангелії. Але всі ці переклади залишилися недосяжними в Україні через накази 1863 та 1876 років, які забороняли друкувати в Україні книги духовного змісту українською мовою і привозити їх із-за кордону. Не пощастило й П. Морачевському надрукувати переклади Євангелії та Діянь Апостольських: не зважаючи на однодушну позитивну оцінку рецензентів Академії Наук, Синод року 1863 дозволу на видання не дав. Так у XIX ст. не вдалося зробити, св. Письмо доступним українському народові. Тільки в 1906 році надруковано переклади св. Письма П. Морачевського.

2. УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА ПІД ОКУПАЦІЄЮ АВСТРО-УГОРЩИНИ

а) Українська католицька церква в Галичині

Року 1772, після першого розбору Польщі, Галичина опинилася під владою Австрії, а року 1774 Австрія приєднала і трикутник між Серетом та Дністром — Буковину. Австрія дістала єпархії: Львівську, Перемиську, частини Кам'янецької та Холмської, і тоді почали вживати офіційно термін — «греко-католики» для позначення всіх католиків-українців.

Митрополит Пилип Володкович (1762-1778), Лев Шептицький (1778-1779), Ясон Смогоржевський (1787-1788) та Теодосій Ростоцький (1778-1805) перебували поза межами Австрії, в Польщі, а останній митрополит, Теодосій Ростоцький, з 1795 року перебував у Росії. Стосунки з митрополитами для католиків під владою Австрії були дуже тяжкі і могли відбуватися за посередництвом дипломатичних установ. Керували греко-католицькою паствою в Галичині два видатних єпископи: Львівський — Петро Білянський, з білого духовенства (1780-1798), та Перемиський — Максиміліян Рилло (1785-1794) — василіянин.

Галичина під час переходу її під владу Австрії була в тяжкому становищі: шведські війська, російська окупація, боротьба магнатів, загальна анархія, занепад зовнішньої торгівлі — довели країну до зубожіння. Занепала освіта, було чимало священиків, що не вміли навіть читати. Пани-поляки презирливо ставилися до українського духовенства, яке часто виконувало панщину нарівні з селянами.

Цісарева Марія-Терезія почала вживати заходів для поліпшення стану духовенства. Року 1774 у Відні засновано богословську школу для греко-католицького духовенства — «Barbareum», а року 1784 у Львові університет; року 1787 створено при ньому Studium Ruthenorum з українською мовою навчання.

Єпископ Львівський, Петро Білянський, особливу увагу віддавав народній освіті, наказував парохам дбати, щоб парафіяни будували школи. Перешкоджав брак підручників, а також спротив поміщиків, які не хотіли мати освічених селян. Справу освіти взяли до своїх рук Василіяни.

Тяжкою трагедією для культури Галичини було скасування манастирів: з 235 василіянських манастирів у Перемиській та Львівських дієцезіях на початку XIX ст. залишилося 14. Пропали коштовні бібліотеки, рукописи. Вплив Василіян на довгий час був спаралізований.

В обороні української культури стало біле духовенство, але серед нього було замало освічених людей.

Після третього розбору Польщі під владу Австрії перейшла Холмщина. Разом у трьох єпархіях — Холмській, Львівській та Перемиській — було 3.000 парафій. Тільки року 1806, після смерти митрополита Теодосія Ростоцького, цісар Франц І відновив Галицьку митрополію, до якої належали єпархії: Львівська, Перемиська та Холмська. Першим митрополитом Галицьким став єпископ Перемиський Антін Ангелович.

Митрополит Антін Ангелович (1808-1814) посідав митрополичу кетедру в тяжкі часи. Року 1809 Галичина була окупована польським легіоном армії Наполеона. Всі урядові посади обсаджено поляками або їх прихильниками. Українських священиків арештували і вивозили на суд до Любліну. Від митрополита вимагали, щоб він виголошував накази Наполеона. Церковні цінності сконфісковано. Митрополит примушений був тікати до Бескидів, але по дорозі був заарештований і відвезений на суд до Стрия, але, в той самий день австрійські війська розгромили польський легіон — і митрополита та його супутників звільнили. Своє правління Антін Ангелович присвятив головним чином відновленню зруйнованих поляками шкіл.

Митрополит Михайло Левицький (1816-1858) протягом свого 42-літнього правління боровся за піднесення престижу Української Католицької Церкви, дбав про те, щоб забезпечити її матеріяльно, щоб організувати шкільництво. Велику увагу приділяв він теологічній освіті. З великим трудом добився митрополит, щоб у Львівському університеті, який опинився в руках поляків, викладали українською мовою догматику, пастирське богослов'я та катехитику. Внаслідок його старань з 1856 року до шкіл катехитами стали призначати греко-католиків.

Багаторічна діяльність Михайла Левицького збіглася з добою Українського відродження. Взагалі духовенство грало велику ролю в культурному та національному житті Галичини. Воно було провідною верствою, бо шляхетство, за невеликими вийнятками, спольщилось. Перший гурток, який свідомо став на національний ґрунт, належав до духовного кола Перемишля. Постав він року 1816 під проводом М. Левицького, тоді ще Перемисьхого єпископа, та крилошанина Перемиської капітули о. Івана Могильницького, і визначив своєю метою ширення в народі освіти. З цього гуртка вийшло чимало видатних діячів культури; зокрема о. І. Могильницький — автор першої української граматики. З цього гуртка вийшла перша записка з вимогою рівноправносте і ствердженням культурної вартосте української мови. Звідси йшли різні заходи щодо українського шкільництва.

Після призначення М. Левицького на митрополита, наступник його, з 1818 року, єпископ Іван Снігурський купив друкарню, в якій друкували українською мовою релігійного змісту книжки. Снігурський особливу вагу звернув на підготову дяків, які разом із тим повинні були бути вчителями в парафіяльних школах.

У 1830-их роках виник у Львівській семінарії аналогічний гурток української інтелігенції, на чолі якого стояла «Руська Трійця»: М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький. Вони вивчали минуле України, її етнографію й рішуче боронили народню мову проте реакційних діячів, що намагалися зберегти стару, книжну, церковну мову. Перемога на деякий час залишилася на боці реакційної течії, до якої належало багато впливових уніятських діячів, що їм австрійський уряд передав цензуру українських книжок. Не витримали боротьби члени «трійці»: загинув Шашкевич, як парох убогої парафії; перейшов до поляків Вагилевич і нарешті Я. Головацький, професор Львівського університету, перейшов на службу до Росії. Перейшов й інший професор — видатний філософ, І. Лодій. Ці переходи до Росії завдавали великої шкоди українській справі, бо викликали обвинувачення в москвофільстві цілого руху та недовір'я збоку австрійського уряду та Апостольської Столиці.

Митрополит Михайло Левицький активно підтримував український національний рух, хоч не все духовенство розуміло важливість його діяльносте в цій справі. У 1816 році вибухла боротьба за письмо: австрійський уряд пропонував ввести латинку, митрополит Левицький став рішуче на захист кирилиці, і здобув перемогу.

Дуже багато ускладнень внесли в галицьке церковне життя єзуїта. Року 1820 Олександер І, як сказано вище, виселив єзуїтів поза межі Російської імперії і вони оселилися в Тернополі. Митрополит сподівався дістати від них допомогу в шкільній справі та в боротьбі з москвофільством. Проте, єзуїти, намагаючись вирвати Галичину з-під москвофільських впливів, перегинали справу в інший бік і сприяли переходам уніятів на латинський обряд.

Рішуче виступив митрополит на захист уніятів, коли в 1839 році Микола І зліквідував в Росії Уніятську Церкву. Року 1841 митрополит видав пастирське послання, в якому боронив унію й засуджував переслідування її.

Внаслідок зростання Львівської дієцезії (наприкінці 1840-их років в ній було 1.561.288 душ), року 1850 створено Станиславівське єпископство.

Року 1856 папа Григорій VI нагородив митрополита Михайла титулом кардинала, що значно піднесло авторитет Української Католицької Церкви серед інших Католицьких Церков.

Завдяки майже півстолітній діяльності митрополита Михайла Левицького уніятське духовенство твердо стало на чолі українського руху. «Святоюрська гора» і катедра св. Юра у Львові стали символом української самостійности. З неї пролунали заклики до боротьби за національну незалежність, з нею зв'язана була Головна Руська Рада 1848 року, яку очолював єпископ Григорій Яхимович, року 1860 призначений папою на митрополита.

Григорій барон Яхимович (1860-1866) був одним із видатних діячів України. Він брав участь у всіх виявах українського культурного життя і був, за виразом історика Української Католицької Церкви, д-ра Г. Лужницького, «володарем духової української держави». Тільки завдяки митрополитові Яхимовичеві визнано кирилицю нарівні з латинкою. Але боротьба між Українською і Польсько-Латинською Церквами загострювалась. Року 1861 вступила в силу нова конституція, яка дала полякам велику владу в місцевому самоуря-дуванні Галичини. У змаганнях за поліпшення долі українського селянства духовенство вело перед. Проте, йшла боротьба і всередині його, бо значна частина духовенства прагнула ближчих зв'язків з поляками. Року 1862 в Римі поляки та українці підписали «Конкордію» — договір, який визнавав повну рівноправність католиків та уніятів. Але насправді це залишилося тільки на папері.

Митрополит Спиридон Литвинович (1864-1869) був видатним ученим і парляментаристом. Найбільшою подією його правління було влаштоване ним у Львові урочисте святкування канонізації св. Йоасафата Кунцевича. На свято приїхав представник папи, і це піднесло престиж Української Католицької Церкви.

Усе правління митрополита Литвиновича було виповнене гострою боротьбою з польським вищим духовенством, яке намагалося підкорити уніятського митрополита польському архиепископові. Конкордія 1863 року не змінила справи. У цій боротьбі позначалися дві течії: одні греко-католики стояли за латинізацію обряду, і їх підтримували поляки, інші, т. зв. «пуристи», вимагали очищення обряду від католицьких впливів і повороту до первісних, східніх обрядів. Митрополит Григорій та Спиридон видалило кілька наказів, якими забороняли переходити на латинство, але ці накази не були виконувані. З противного боку — пуристи — у щораз більшому числі переходили до Росії. Постав т. зв. «уніятизм», себто погляд, що Уніятська Церква має бути третьою поруч із Римо-Католицькою і Православною. Відносини в Греко-Католицькій Церкві ставали все більше напруженими. Громадянство не погоджувалося з поміркованою політикою митрополита, і поволі осередок боротьби за національні інтереси переносився з «Свято-Юрської гори» (як то було за митрополитів Левицького та Яхимовича) до «Народного Дому», до світських діячів.

Митрополит Иосиф Сембратович (1870-1882) був переважно вчений, а не політик. Він не зміг знайти відповідного становища в боротьбі між москвофільством і латинізацією, яка захоплювала чимраз ширші кола. Політичний провід перейшов до рук т. зв. «староруської» партії москвофільської орієнтації. її орган «Слово» виступало так гостро, що митрополит заборонив його. Боротьба митрополита проти пияцтва, проповіді на цю тему духовенства, організовувані братства тверезости — викликали незадоволення впливової у Відні польської шляхти, яка мала монополії на продаж вина. До неспокою прилучалася реформа Чину св. Василія, яку Рим доручив перевести польським єзуїтам. Проти цього виступила українська преса обвинувачуючи митрополита в бажанні спольонізувати Василіян.

Не зміг Йосиф Сембратович знайти виходу в боротьбі між пуристами і прихильниками латинізації обряду. «Конкордію» скасовано завдяки українським послам у Віденському парляменті, що дало привід полякам посилити інтриги проти митрополита. На тлі цих настроїв року 1882 вибухла справа пароха Скалату, о. Івана Наумовича, що був відомий як громадський діяч, як посол до парляменту та як автор книжок для народу: він перейшов на православ'я, а за його прикладом наслідувало ціле село Гнилички, Збаражського повіту. До того прилучилася справа Ольги Грабар, доньки А. Добрянського, яку разом із групою інших осіб притягли до суду за державну зраду.

Усе це викликало зливу обвинувачень проти митрополита. Австрійський уряд наказав арештувати Наумовича, але російський уряд просив передати його до Росії. Цісар категорично зажадав «добровільного» уступлення митрополита, і після того він переїхав до Риму.

Митрополит Сильвестер Сембратович (1882-1898) дістав тяжку спадщину. Уся Галичина була захоплена боротьбою москвофілів і латинників. Польська шляхта, польський клір брали жваву участь у цій боротьбі, обвинувачуючи митрополита в москвофільстві. Селянство тягло теж до москвофільства. Митрополит не мав підтримки у духовенства, вища верства якого — «попократія» — ставилася з резервою до народництва. Проти митрополита, що шукав середньої лінії, виступали вороже молодь і клір.

Відносини між двома течіями ще більше загострила реформа Чину Василіян, яка почалася року 1882. Коли Василіяни спромоглися мати власний провід, єзуїти відійшли від них. Після того Чин св. Василія почав ширитися, засновано було його провінції в різних країнах.

Митрополит Сильвестер створив низку чернечих організацій: Товариство св. Петра, Згромадження Сестер Служебниць (1892), Товариство св. Павла, заснував Виховний Інститут для дівчат, Товариство для вдів і сиріт по священиках, дбав про школи, бібліотеки, читальні.

Року 1891 він скликав до Львова Провінціяльний Синод, участь у якому взяли 140 священиків і папський леґат. Року 1895 папа Лев XIII іменував Сильвестра кардиналом.

Наступник митрополита Сильвестра Сембратовича, Юліян Сас-Куїловський (1899-1900), вступив на митрополичий престіл у вересні 1899 хворий, і помер у січні 1900 року. Після нього на митрополичий престіл вступив єпископ Станиславівський, Андрей, граф Шептицький (1900-1944). Його майже півстолітнє посідання митрополичої катедри було цілою епохою в історії Української Католицької Церкви і самої України.

б) Церква на Буковині

Прилучення Буковини до Австрії 1774 року застало Православну Церкву в тім краю поділено між двома єпархіями: більша частина входила до єпархії в Радівцях, друга — менша частина — до Сучавської єпархії. Зверхником обох був митрополит Яський. Австрійський уряд не бажав, щоб Православна Церква Буковини підлягала владі митрополита чужої держави. Тому цісар Иосиф II видав 1781 року «патент», яким віддано всі парафії та манастирі в межах австрійської Буковини єпископові Досифеєві (Дозофтієві) Херескулу, єпископові Радовецькому. Після того митрополит Яський зрікся своєї влади над єпархією в Радівцях та в Сучаві, а Досифей іменувався єпископом Буковини. Того ж року єпископську катедру перенесено до Чернівців, де збудовано пишну резиденцію й засновано Консисторію. Деякий час єпископія була незалежною, але року 1783 прилучено її до митрополії в Карловицях Сремських, у Славонії Це була Сербська Православна Церква в Австрії. У складі її перебувала Буковинська Церква до 1873 року.

У перших часах перебування під австрійською владою на Буковині було коло 20 манастирів та скитів з 466 ченцями та 88 черницями. Найбільші манастирі були в Путні, в Драгомирні, в Сучаві та в Сучавиці. 1782 року австрійський уряд зліквідував 14 менших манастирів, а церковні маєтки секуляризував. З тих маєтків — лісів, орних полів, рибних ставків, що дорівнювали четвертій частині площі Буковини — створено «церковно-релігійний фонд». Розпорядження фондом було в руках управління в Чернівцях, під загальним контролем австрійського уряду. За рахунок цього фонду утримувалось манастирі, церкви, середні школи, Богословський Інститут у Чернівцях (1824), Богословський факультет при Чернівецькому університеті (1875), збудували 1860 року резиденцію митрополита і катедральну церкву в Чернівцях тощо.

Православна людність Буковини складалася з українців, які називали себе «русинами», і румунів, які називали себе «волохами». Українці були автохтонами з найдавніших часів, потомками уличів і тиверців. Обидва народи сповідали православну віру, і тому українців часто називали волохами, не надаючи значення національній різниці.

Найбільше значення для історії Православної Церкви на Буковині мав митрополит Євген Гакман (1835-1873). Він був українцем, але багато зробив для румунів; коштом релігійного фонду засновано румунську гімназію в Сучаві та румунську реальну школу в Чернівцях. Викладовою мовою в Богословському Інституті стала румунська, а не латинська, як було раніше. Але митрополит Євген рипуче виступив проти домагань румунського митрополита та послів прилучити Буковинську єпархію до Румунської митрополії. 1873 року він добився від австрійського уряду утворення незалежної Буковинської митрополії, до якої прилучено і Церкву в Далмації. Євген Гакман був першим митрополитом Буковини.

Другою заслугою Євгена Гакмана було заснування Товариства «Руська Бесіда» в Чернівцях року 1870. «Руська Бесіда» об'єднала національно-свідомих українців, учителів, священиків, політиків. До Товариства належали — С. Смаль- Стоцький, Юрій Федькович, оо. Г. і Є. Воробкевичі, М. Василько та інші діячі.

Зрумунізований українець, митрополит Сильвестр Андрієвич-Морар (1880-1895) призначив на всі посади румунів і нищив усі українські здобутки на церковному полі.

Небагато міг зробити наступник його, митрополит Аркадій Чуперкович (1896-1902), що лише шість років посідав митрополичу катедру. Головне, що зроблено за його правління — це укладення катехизису та підручника релігії українською мовою.

в) Церква на Закарпатській Україні

Церква на Закарпатській Україні наприкінці XVIII ст. вийшла з-під залежносте від латинського єпископа в Ерлау—Єґері. Марія-Терезія підтримала прагнення Закарпатської Української Церкви, але тільки 1772 року папа Климент XIV задовольнив її прохання і проголосив самостійність Мукачівського Уніятського єпископства. Першим єпископом Мукачівським був Іван Брадач. Він твердо боровся проти латинізації Церкви і обстоював східній обряд.

Кінець XVIII ст. був «золотою добою» церковної історії Закарпаття. В особах єпископів І. Брадача й особливо А. Бачинського, який став дорадником Віденського двору в справах Закарпаття, воно мало найкращих церковних діячів. Важливе значення мало перенесення в 1780 р. осідку єпископства з Мукачева до Ужгороду і заснування там епархіяльної семінарії. На Закарпаття звертала Марія-Терезія особливу увагу. Властиво — для закарпатського духовенства заснувала вона семінарію Барбареум у Відні, і тільки згодом до тієї семінарії стали приймати всіх українців греко-католиків.

Року 1776 Марія-Терезія наказала строго додержуватися рівно-правности Уніятської і Латинської Католицьких Церков. Єпископ став членом сойму, духовенство було звільнене від військової служби. Цього можна було добитися в Австро-Угорщині, де не було поляків, і не можна — в Польщі. Наступники Марії-Терезії — Йосиф II та Леопольд II — також наказували пильнувати рівноправности. Матеріально Уніятська Церква була добре забезпечена прибутками релігійного фонду.

Року 1816 зорганізовано нову — Пряшівську єпархію.

Духовенство Закарпаття очолило національний рух. Низка видатних діячів сприяли піднесенню культури цього краю. Проте, інтелектуали, що вийшли з кола А. Бачинського, не могли на Закарпатті прикласти своїх сил і здебільшого перейшли до Росії, де посіли значні посади: П. Лодій, Ю. Гуца (Венелин), М. Балудянський — як професори університету, І. Орлай — директор Ніженського ліцею, Кукольники — як письменники.

Українізація Закарпаття тривала недовгий час. Після Віденського Конгресу австрійський уряд, побоюючись заворушень слов'янських народів, підтримав мадярів, щоб забезпечити їм ролю панівної нації в Угорщині. Мадярська мова дістала права державної мови у військових, адміністраційних, духовних установах та школах.

Угорське повстання 1848-1849 рр. не знайшло підтримки на Закарпатті. Видатні закарпатські діячі, а серед них о. О. Духнович, канонік капітули в Пряшеві, поет, історик і педагог, вороже поставились до нього, о. О. Духнович зорганізував у Пряшеві гурток письменників, який ставив активний спротив мадяризації. Ще активнішим противником Угорщини був А. Добрянський, що обстоював перед Головною Руською Радою у Львові програму об'єднання Галичини з Закарпаттям в окремий автономний «коронний край» у складі Габсбурзької монархії. Пізніше Добрянський очолив делегацію закарпатських українців до Франц-Йосифа І, яка домагалася створення в межах Угорщини «Руського воєвідства».

Ці домагання не дали нічого. Навпаки, мадяризація підсилювалась. Серед закарпатської інтелігенції, зокрема серед духовенства, почався розкол; частина її угорщилася, частина, як протест проти угорщення, набиралась москвофільських настроїв. Зростало переконання в могутності Росії, яка здушила угорське повстання і може захистити українців від угорського гноблення. Православ'я ширилося на Закарпатті. Палким пропаґатором москвофільства був о. І. Раковський, редактор «Церковної Газети» (1856-1858).

Єпископ Стефан Панкович (1867 р.) намагався загальмувати рух москвофільства. Під його впливом обрано в «Обществі св. Василія Великого» противників москвофілів. Він склав протест проти українських священиків на конгресі в Будапешті, які з А. Добрянський на чолі домагалися ввести без змін східній обряд. Спроби його довести різниці між релігійними звичаями росіян і українців викликали обурення мадярів. Року 1871 конгрес у Пешті відмовив українцям в автономії Церкви. Панковича потрактували, як ренегата. Після нього уряд призначав на єпископів лише «мадяронів», прихильників Угорщини. Нищилося видання релігійного та національного змісту, занепадала діяльність «Общества св. Василія Великого», поглиблювалась ізоляція Закарпаття та Галичини. На Закарпатті писали дивовижним жаргоном, що стояв між російською і церковно-слов'янською мовою з домішкою місцевої говірки.

Закарпаття занепадало. «Лишений всякої опіки зо сторони української інтелігенції (духовенства), якої властиво нема, бо вся змадя-ризувалася і відчужилася від свого народу», народ опинився під міцним впливом мадяр через школу, церкву, уряд. До того перебував він у страшних злиднях. Наслідком цього становища була еміграція до Америки. Від 1870-их років і до початку XX ст. виеміґрувало до Америки 200°/о природного приросту.

ОСВІТА

а) Початкова школа

Нижча освіта в колишній Гетьманщині наприкінці XVIII ст. занепала. Тоді як у 1768 році на території майбутніх трьох повітів — Чернігівського, Сосницького та Городенського — було 134 школи, і одна школа припадала на 746 душ, року 1875 на тій же території було тільки 52 школи, і одна школа припадала на 6.750 душ населення. Селяни самі їх утримували, але для них, кріпаків, це ставало дедалі тяжчим.

На початку XIX ст. переважна більшість шкіл була парафіяльними; крім того по містах були повітові школи, кількість яких поволі збільшувалася: 1807 року, наприклад, у Києві було 4 парафіяльних і 1 повітова школа. На початку XIX ст. в школах почали вживати методу «лянкастерського» навчання, себто вчитель доручав кращим учням навчати інших; такий метод значно зменшував витрати на оплату педагогічного персоналу. На початку XIX ст. ширяться школи для солдатських синів, т. зв. «школи кантоністів».

Середина XIX ст. характеризується швидким розвитком прогресивних ідей, що охоплювали суспільство. Піднести освіту в народі було загальним бажанням передової частини суспільства, яке нетерплячи очікувало звільнення селян. Це виявлялося в усіх галузях науки та мистецтва. Виступають прогресивні педагоги—М. Пирогов а пізніше — К. Ушинський, які порушують питання про всенародню школу, про навчання рідною мовою.

«Положення 1864 року» про школи давало більше свободи для їх поширення: різні відомства, духовенство, товариства, приватні особи мали право відкривати народні школи, пристосовуючи їх програми до місцевих умов. До керівництва шкільними справами допущено представників міського самоурядування та земств. «Положення» давало священикам права наглядати за релігійним та моральним навчанням. Встановлено два типи початкових шкіл: одноклясові, з навчанням протягом трьох років, і двоклясові — з навчанням протягом п'яти років. Усі школи підлягали міністерству народньої освіти або Синодові. Але ліберальні ідеї 60-их років зустрічалися з посиленням реакції, яку викликало польське повстання 1863 року, і новим переслідуванням української мови. Не могло бути й думки про введення української мови як викладової в школах; заборонено друкувати підручники українською мовою, і все навчання велося тільки російською мовою.

Проте, свіжий напрям проходив до шкіл: багато студентів, захоплених народництвом, лишали університети і йшли вчителями до на-родніх шкіл, щоб нести освіту народові.

З 1870-их років велике значення у справі народньої освіти мали земства, які організували широку шкільну мережу, дбали про кадри вчителів, організували вчительські семінарії, давали кошти на утримання шкіл. На початку XX ст. 84% коштів на школи давали земства, 14°/о — міністерство освіти і 2% — духовне відомство. Програми шкіл, організованих земствами, залишалися ті, які дало міністерство.

Серед початкових шкіл окреме місце належить «недільним» школам, які з'являються у зв'язку з загальним визвольним рухом кінця 1850—1860-их років. Першу недільну школу на Україні засновано в Києві 1859 року. Учителями в ній були студенти університету, а учнями — діти ремісників. Навчання провадили в неділі та свята. Незабаром відкрито ще кілька шкіл у Києві, при чому учнями були вже і діти, і дорослі — здебільша робітники. Викладали в них, крім студентів, учителі гімназій, професори університету. За прикладом Києва недільні школи засновувалися в інших містах. Вони мали добродійний характер, учителі не одержували платні, а на шкільні витрати жертвували гроші приватні особи. Успіх цих шкіл занепокоїв царський уряд: року 1862 в Україні було їх уже 67, з того числа 9 у Києві. Року 1862 недільні школи зліквідовано.

На початку XX ст. в Україні знову почали організувати недільні школи, в яких викладали переважно вчителі, вчительки, прогресивна інтелігенція, а учнями були лише дорослі.

У Галичині, в час прилучення її до Австрії, початкова освіта стояла дуже низько. Це були школи-«дяківки», де діти навчалися читати й писати. Року 1777 австрійський уряд провів шкільну реформу, запровадивши т. зв. тривіяльні школи для сіл та малих міст і головні — по більших містах та манастирях. Мова навчання була німецька. За Йосифа II, після конфіскації церковних маєтків, засновано шкільний фонд, з якого видавали гроші на утримування шкіл. Кількість шкіл зростала. Одночасно, за наказами єпископів А. Білянського та М. Рилло по містах засновано парафіяльні школи, де навчали українською мовою. Але з 1792 року становище змінилося: греко-католицьким священикам заборонено навчати в школах релігії, і діти мусіли ходити до римо-католицьких костьолів. Нагляд за навчанням доручено римо-католицькому духовенству, і навчання стали провадити польською мовою. Завдяки клопотанням митрополита Левицького та єпископа Снігурського вдалося добитися дозволу навчати українською мовою в школах, де переважали українці, але на практиці нагляд залишився в руках римо-католицького духовенства, яке не допускало української мови.

На Буковині до австрійської окупації школи були тільки при манастирях і т. зв. «дяківські». Після австрійської окупації деякий час поширювалися німецькі школи — тривіяльні — з німецькою мовою навчання. Гірше було те, що австрійський уряд вважав за народню мову румунську і надсилав вчителів з Трансільванії.

Об'єднання Буковини з Галичиною в 1787 році могло б поліпшити шкільну справу, але на ділі до німецької та румунської мови приєдналася польська, як обов'язкова. З 1816 року школи перейшли під нагляд римо-католицької консисторії у Львові, яка не визнавала української мови. Кількість шкіл зменшувалася, бо українська людність неохоче посилала дітей до чужої школи. 1792 року на Буковині було 32 народні школи, а на початку XIX ст. тільки 15:1 — німецько-румунська, 9 — німецько-волоських, 1 — угорська, 1 — вірменська, 3 — румунські і жадної української.

Року 1869-1870 вийшов закон на підставі якого шкільництво на Буковині стало розгортатися. Року 1896 було вже там 335 шкіл, в тому числі 131 українська; всього в різних школах українських, німецьких і румунських — навчалося 20.000 українських дітей. По повітових містах були німецькі школи.

У той час на Буковині точилася боротьба між «твердими» — так називали прихильників російського правопису з літерою «Ъ» — і народовцями, прихильниками народньої мови й фонетичного правопису, що його обстоював проф. С. Смаль-Стоцький. Фонетичний правопис ввели на Буковині 1895 року. Багато допомагали розвиткові шкіл Буковини вчителі, які примушені були тікати з Галичини, де панували поляки.

На Закарпатті на переломі ХVІІІ-ХІХ ст. шкільна справа стояла досить високо, головним чином завдяки заходам єпископа Андрія Бачинського. 1793 року було 300 шкіл, що їх утримували церковні громади. У той час шкільництво на Закарпатті стояло вище, ніж в інших частинах України, і тому ця українська земля дала так багато визначних діячів та учених. У цих школах навчали українською мовою, а в деяких викладали латинську. Після угорського повстання року 1849 кількість шкіл збільшилася.

Після Австро-Угорської угоди становище змінилося. Почалося угорщення Закарпаття, і в державних школах мовою навчання стала угорська. Національно малосвідоме селянство охоче віддавало дітей до державних шкіл, щоб не утримувати власним коштом українських. Кількість українських шкіл катастрофічно зменшувалася: року 1881 було 353 школи з українською мовою навчання, року 1899 тільки 88, а 1906-го — 23.

б) Середня освіта в кінці XVIII ст.

Середня освіта на Україні була зосереджена в «главных народних училищах», програма яких відповідала нижчим клясам пізніших гімназій. Такі «училища» були в Києві, Новгород-Сіверському, Харкові, Катеринославі. Більше значення мали приватні пансіони, здебільша в губернських містах. З фахових шкіл були — медико-хірургічна в Єлисаветграді, сільсько-господарська в Миколаєві, музична в Катеринославі та духовні семінарії.

1804 року в губернських та деяких повітових містах засновано гімназії з 4-річним курсом навчання, а в повітових —дворічні «повітові школи».

Середня освіта на Правобережжі мала особливий характер. Ні Катерина II, ні її наступники не входили в національне питання, і для них ближчими були інтереси польського панства, ніж інтереси українських селян. Ні куратор Віденської шкільної округи, князь Адам Чарторийський, ні його помічник, Тадеуш Чацький, не цікавилися освітою селян та нижчими школами, і ввесь край вкрився мережею добре устаткованих польських середніх шкіл. Польська культура розвивалась успішніше під владою Росії, ніж під польською. Школи вели в патріотичному польському дусі. Такий характер мала й заснована 1812 року в Києві перша гімназія, де викладовою мовою була польська.

Року 1828 створено в Росії для гімназій новий статут, за яким курс навчання збільшувалось з 4-х років до 7-ми і поширювалось вивчення латинської і грецької мов.

Після польського повстання 1831 року на Правобережжі школи при манастирях закрито і ставлення російського уряду до шкіл змінилось: замість ширення польського патріотизму — школа мусіла виховувати дітей в російському патріотичному дусі. 1836 року в Києві відкрито 2-гу гімназію, яка набула характеру губернської її директор завідував усіма школами губернії — повітовими та парафіяльними. Вищий нагляд за гімназіями з 1835 року доручено кураторам шкільних округ. З 1849 року, в зв'язку з революційними рухами, російський уряд почав обмежувати вступ до гімназій, бажаючи середню освіту зробити привілеєм вищих кляс суспільства. З гімна-зіяльної програми усунено філософію, натомість більшу увагу приділено вивченню клясичних мов. З 1871 року в усіх «клясичних гімназіях» викладали латинську та грецьку мови. Крім гімназій творено прогімназії з 4-ма та 6-ма клясами. Одночасно творено реальні школи, де замість клясичних мов викладали природничі науки і математику. По закінченні реальних шкіл молодь вступала до технічних високих шкіл.

Кількість державних гімназій зростала, але не могла задовольнити всіх, хто бажав до них вступити. Поруч з цими гімназіями засновували гімназії й приватні особи. Вони були під контролем кураторів округ і програмою не відрізнялися від державних. Чимало гімназій та прогімназій утримували земства. Існували середні школи з ширшою програмою — колегії або ліцеї: Рішельєвський ліцей в Одесі, Безбородьківський — у Ніжені, колегія Павла Ґалаґана — в Києві. Вони мали характер упривілейованих навчальних закладів.

В Україні існувало багато спеціяльних середніх шкіл. Для дітей духовенства були духовні семінарії, до яких підготовляли 4-клясові «духовні училища». Семінарії мали 6-річний курс навчання. Для синів військових старшин були т. зв. кадетські корпуси — закриті школи з 7-річним курсом навчання. У 1865 році кадетські корпуси перейменовано на «воєнні гімназії», але в 1870-их роках повернуто стару назву. До спеціяльних середніх шкіл належали фельдшерські, комерційні, сільсько-господарські, музичні школи.

Жіночі середні школи на початку XIX ст. обмежувались «інститутами благородних дівиць», побудованими за зразком петербурзьких, і приватними пансіонами. 1850 року відкрито в Києві першу на Україні жіночу гімназію «відомства цариці Марії», а року 1869 і міністерську. Програма жіночих гімназій була значно вужча, ніж хлоп'ячих, і не давала права вступу до високих шкіл. 1860 року відкрито жіночі гімназії в Полтаві й Харкові. Державні жіночі гімназії були по всіх губернських містах, але крім того відкривалось багато приватних жіночих гімназій з правами і без них.

Для дівчат духовенства існували епархіяльні школи з програмою гімназій; це були закриті школи типу інститутів.

Почасти дорівнювалися до гімназій учительські семінарії та учительські інститути.

Більшість середніх шкіл була у відомстві міністерства народньої освіти; військові — у відомстві військового міністератва, комерційні

— міністерства торгівлі та промисловости; інститути, деякі гімназії, як згадано, у відомості цариці Марії; семінарії та епархіяльні школи

— в відомстві Святішого Синоду

У Галичині існували 5-ти й 6-клясні середні школи з латинською мовою навчання. З прилученням Галичини до Австрії зорганізовано 5 середніх шкіл-гімназій, спочатку з 5-ма, а з 1818 року — з 6-ма клясами. 1849 року гімназії зреорганізовано на 8-клясові і створено реальні школи. Року 1867, всупереч бажанням українців, викладовою мовою в гімназіях стала польська. Викладати українською мовою було дозволено тільки в 4-ох нижчих клясах Академічної гімназії у Львові. Тільки 1874 року дозволено викладати українською мовою в усіх клясах. Боротьба за українську гімназію закінчилася наприкінці XIX ст. компромісом: при польських гімназіях дозволялося мати паралельні українські кляси. 1887 року засновано першу українську гімназію в Перемишлі, 1893 року — в Коломиї, 1898 — в Тернополі. 1899 року на всю Галичину було 29 польських гімназій і тільки 6 українських.

На Буковині перші середні школи засновано наприкінці XVIII ст. це були т. зв. «нормальні» школи в Чернівцях та Сучаві. 1808 року в Чернівцях засновано гімназію чи ліцей. Року 1824 засновано Богословський Інститут, а при ньому клерикальний семінар; клерикальні школи у 1828 році перетворено на семінарію. Викладовою мовою була українська і румунська. Семінарія мала підготовляти вчителів. Року 1871 засновано учительську семінарію, до якої року 1872 приєднано відділ для дівчат.

Тільки 1896 року відкрито другу, німецько-українську, гімназію в Чернівцях.

Року 1863 єпископ Є. Гакман заснував у Чернівцях реальну школу. У всіх цих середніх школах викладали українську мову, як предмет навчання.

На Закарпатті до світової війни було три гімназії: в Ужгороді — з 1646 року, в Мукачеві — з 1872 та в Берегові.

в) Висока школа

Уже в Гадяцьких статтях Івана Виговського 1658 року згадувалося про університет. З того часу багато разів в різного роду документах повторювалося бажання мати університет. Особливо чітко висловлено це бажання в наказах депутатам до Комісії для складання нових законів 1767 року, але з тих домагань нічого не вийшло.

Перший університет в Україні засновано 1805 року в Харкові коштом місцевого шляхетства й купецтва. Ініціятором цієї справи був В. Каразін, ліберальний громадський діяч Слобідської України. Харківський університет скупчив навколо себе найкращі культурні українські сили. Ректором його був український поет П. Гулак-Артемовський; серед професорів були видатні сили України та Західньої Европи, як проф. Шад та інші. На довгий час Харківський університет став осередком української патріотичної думки. Тут були професорами — І. Срезневський, А. Метлинський, М. Костомаров, з 1882 року — Д. Багалій.

У Харкові стали видавати часописи: «Украинский Вестник», «Украинский Журнал»; пізніше І. Срезневський видавав «Запорожскую Старину» —збірник пісень та переказів про Запоріжжя.. Назви цих видань свідчать про інтереси, якими жили їх видавці. Харківська група була зв'язана з Прагою—осередком слов'янофільства. Реакція кінця правління Олександра І поклала край ліберальним настроям харківської групи.

Другим за чергою був Київський університет св. Володимира, заснований 1834 року на базі закритого Крем'янецького ліцею. Професори ліцею, бібліотеки, колекції — все було перенесене до Київського університету. Засновано цей університет для того, щоб створити фортецю проти впливу поляків після першого польського повстання. Університет мав спочатку два факультети: філософський та юридичний. Року 1841 відкрито медичний факультет, а року 1850 філософський факультет поділено на два: історико-філологічний та фізико-математичний. Першим ректором був М. Максимович, відомий енциклопедист, друг Гоголя та Шевченка, дослідник історії й археології України.

Київський університет став одним із головних осередків українського руху, не виправдавши надій графа Уварова, що цей університет буде твердинею монархізму та русифікації. Серед професури були видатні українські вчені: так— доцентом був М. Костомаров; довгий час катедру історії посідав В. Антонович, видатний історик України, який протягом 1880-1890 років обсадив усі катедри історії в університетах України (Д. Багалій — в Харківському, П. Голубовський та М. Довнар-Запольський — у Київському, І. Линниченко — в Новоросійському, М. Грушевський — у Львівському, Б. Ляскоронський—в Ніженському інституті) своїми учнями. Всі вони ширили так звану «Київську історичну школу» і передавали її своїм учням.

Так у галузі вивчення історії України Київський університет став осередком, з якого розходилися в усі міста історики. Тим, чим був В. Антонович на історичному факультеті, професор М. Владимирський-Буданов став для юридичного факультету. Професор М. Владимирський-Буданов — творець історії українського права; учні цього професора теж розсіялися по інших університетах.

Протягом XIX ст. в Київському університеті було багато видатних вчених у всіх галузях науки. Значно змінився контингент студентів. На початку це були переважно поляки-шляхтичі, далі — українські та російські шляхтичі, а в 1860-их роках переважала українська демократична молодь, серед якої ширилися революційні ідеї. У кінці XIX ст. в Київському університеті організуються студентські українські громади.

Українські університети, разом із російськими, пережили різні етапи. Року 1863 введено статут дуже сприятливий для розвитку науки. Університетам дано широку внутрішню автономію — право обирати всю адміністрацію, професорів, доцентів. Року 1883 введено новий статут, за яким касувалося автономію, обрання адміністрації, участь професорів в управлінні. Життя університету підлягало суворій реґляментації та наглядові куратора шкільної округи. Запроваджений був контроль над студентами, введено обов'язкову уніформу тощо. Цей статут діяв до 1917 року, хоч зазнав значних змін після революції 1905 року.

Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі), заснований 1864 року.

Інший характер мав Львівський університет, заснований 1784 року цісарем Йосифом II з латинською мовою викладання. Року 1787 при ньому був «Студіюм Рутенум» з українською мовою. Року 1805 університет перетворено на ліцей, а року 1817 — знову на університет, але з німецькою викладовою мовою. Року 1849 в університеті вперше постала катедра української мови та літератури; катедру цю зайняв Я. Головацький. Увесь час точилася боротьба між українцями та поляками за мову викладів. Року 1871 скасовано обмеження в мові викладів, але фактично університет польонізувався. Все ж року 1894 засновано катедру історії України, яку посів проф. М. Грушевський, а року 190О засновано катедру української літератури (К. Студинський).

На Буковині університет засновано 1875 року в Чернівцях; викладовою мовою була німецька, але були катедри й з українською мовою навчання: української мови і літератури, церковно-слов'янської мови та практичного богослов'я.

Університетами не обмежувалися високі школи на Україні в XIX столітті. У Києві була Духовна Академія. Славетна Київська Академія була закрита, а на її місці 1819 року відкрито звичайну Духовну Академію. Були — Технологічний Інститут — у Харкові (з 1884 р.), Політехнічні — у Києві (з 1898 р.), у Львові (з 1844 р.) та Одесі; Ветеринарний Інститут — у Харкові, Сільсько-Господарський — в Одесі, Гірничий — в Катеринославі, Вищі Жіночі Курси — в Києві, Харкові та Одесі.

Усі ці високі школи, розкидані по всій Україні, мали одну спільну рису: всі вони були засновані окупантами і викладовою мовою в них були — російська, німецька, польська. Уперта боротьба за українську мову не мала успіху; досягненням був дозвіл мати кілька — змістом та мовою — українських катедр у Львівському університеті.

г) Наукові товариства

Брак високих шкіл певною мірою компенсували численні наукові товариств, які ставили своєю метою досліджувати минуле України — її археологію, історію, мистецтво.

Року 1835 в Києві засновано Тимчасовий Комітет для дослідження старовинностей, членами якого були професори університету. 1843 року, замість цього Комітету засновано «Тимчасову Комісію для розбору давніх актів», яка існувала до революції 1917 року. Ця комісія видрукувала величезну кількість історичних документів у фундаментальному віщанні — «Архив Юго-Западной России». Крім того Комісія видала низку літописів та збірників документів.

Найстаршим науковим історичним товариством Південної України було Одеське Товариство історії і старожитностей, засноване1839 року. Члени його досліджували пам'ятники грецької колонізації Чорномор'я, скитів, Запоріжжя. Року 1869 при Харківському університеті відкрито Товариство дослідників природи та інші. 1869 року в Києві засновано Товариство Природознавців. На початку 1870-их років там же засновано Південно-Західній Відділ Російського Географічного Товариства, члени якого вивчали етнографію, фолкльор України. Року 1867 при Київському університеті засновано Історичне Товариство Нестора Літописця, а при Харківському — Історично-Філологічне Товариство. Року 1889 при Новоросійському університеті, в Одесі, засновано Історично-Філологічне Товариство. Року 1894 в Ніжені, при Інституті ім. Безбородька, засновано Історико-Філологічне Товариство. Крім того були: Історичне Товариство при Київській Духовній Академії; в Житомирі — Товариство дослідників Волині, в Катеринодарі — Товариство дослідників Кубані. Наприкінці XIX ст. створено Губернські вчені архівні комісії для дослідження місцевої старовини: в Чернігові — в 1896 р., в Катеринославі, згодом — у Полтаві, Харкові, Кам'янці-Подільському і т. д.

Праці всіх цих Товариств, звичайно, друкувалося російською мовою. Наслідком їх діяльности залишилися сотні томів різних видань, в тому числі копії документів, оригінали яких загинули під час революції. Заслуги цих Товариств перед українською наукою колосальні. Багато зробило Москвоське Товариство історії та старовинностей, де секретарем був український патріот О. Бодянський. В органі Товариства «Чтения» надрукував він багато цінних пам'яток, зокрема «Историю Руссов».

У Львові року 1873 засновано Товариство імени Шевченка, яке спочатку мало характер літературний. В 1876 році, коли посилилася реакція в Росії й стали забороняти видання українською мовою, вирішено перетворити це Товариство на Наукове Товариство імени Шевченка (в скороченні — НТШ). Кошти на це Товариство почали давати наддніпрянці: В. Семиренко, Єлисавета Милорадович-Скоропадська, П. Пелехин, петербурзький професор О. Кониський, Є. Чикаленко та інші. Року 1894 на катедру історії України Львівського університету запросили М. Грушевського, учня В. Антоновича. М. Грушевського обрано на голову Товариства імени Шевченка.

З кінця XIX ст. Львівське Наукове Товариство ім. Шевченка стало вже не місцевою, краєзнавчою організацією, а всеукраїнським науковим осередком, що охоплював усі галузі науки, і у виданнях Товариства друкували праці українців з цілої України. НТШ розгорнуло діяльність величезного діяпазону, мало кілька секцій і видало сотні томів «Записок», «Джерел», монографій. У 90-их роках XIX ст. та на початку XX ст. воно справді відіграло ролю Української Академії Наук.

ПІДСУМКИ

XIX століття — трагічна доба в історії України, коли завершено було ту послідовну політику позбавлення України не тільки державности, а й національних досягнень та культурних здобутків попередніх століть.

До кінця XVIII ст. Україна не була тісно зв'язана з Росією економічно, бо Правобережна Україна ще входила до складу Речі Посполитої. Тільки два останні розбори Польщі (1793 та 1795 рр.) передали Правобережжя Російській імперії, але в перших часах продовжувало воно економічні зв'язки з Польщею та Західньою Европою, яка довгий час дивилася на Правобережжя очима Польщі й вважала, що російське панування тимчасове.

Україна опинилася між двома конкурентами — російським і німецьким капіталом, які намагалися використати її господарство, як джерело сировини. У процесі цієї боротьби року 1822 російський уряд митним тарифом запровадив систему протекціонізму, дуже шкідливу для українського господарства. Припинився довіз чужоземних товарів, що особливо відбилося на торгівлі Одеси.

Тоді вперше в економічній літературі чітко поставлено принцип: інтереси частини (себто України) повинні поступатися перед інтересами цілого (себто цілої імперії). Цей принцип червоною ниткою проходить через всю історію господарства України. Тариф 1822 року зустріли вороже і на Україні, і в Західній Европі, і російський уряд пішов на поступки: Одесі залишено порто-франко.

Реформи 1861 року, звільнення селян, конкуренція промислового капіталу — російського і західньоевропейського — викликали гостру потребу в новому виді транспорту — в залізницях. У цьому питанні виразно виявилось нехтування інтересами України: їй потрібна була насамперед залізнична магістраля від українських центрів до Одеси та інших чорноморських портів. Проте, під впливом російської буржуазії, перша магістраля була проведена від Москви через Харків до Теодосії. Цей факт так глибоко порушив інтереси України, що навіть у російському виданні (Центрального статистичного комітету міністерства внутрішніх справ) року 1864, в брошурі «Про напрямок залізниць в південно-західній Росії» зазначалось: «Південна Росія ... переконується, що її інтереси уряд ставить на другому пляні, і що прибутки цілої держави використовується на користь і вигоду північної частини». Важко знайти чіткішу характеристику взаємовідносин України та Росії, ніж дав її автор російської офіціозної брошури.

Професор політичної економії та статистики Київського університету Л. Яснопольський у своїй капітальній праці «Про географічний розподіл державних прибутків і витрат Росії» аналітичним шляхом з'ясував, якою послідовною була система колоніяльного визиску і національного пригнічення, що її російський уряд запровадив в Україні.

Буйний розквіт української економіки в другій половині XIX ст. ще більше загострив це питання. Розвиток цукроварної промисловости й особливо відкриття криворізьких руд у 80-х роках XIX ст. висунули Україну на видатне місце серед інших країн світу. Під впливом західньоевропейського капіталу на Криворіжжі швидко зростає велика металюргійна промисловість.

Разом із тим загострювалась колізія між квітучим економічним становищем України та політичним її станом. Спробу розв'язати цю проблему зробив 1895 року галицький діяч, Юліян Бачинський у своїй книжці «Ukraina irredenta». Він писав, що процес капіталістичного розвитку Російської імперії (економічна європеїзація) мусить привести її до політичної європеїзації, прилучення до кола буржуазно-конституційних держав, до перемоги національно-визвольних елементів і врешті — до розпаду Російської імперії. У цьому процесі політична незалежність України буде головною умовою її економічного та культурного розвитку.

Головним досягненням видатних українських економістів кінця XIX ст. було те, що вони у своїх дослідах довели, що Україна є окремий господарчий терен; територіяльна проблема української економіки зв'яазана з національними та соціальними інтересами. Для українського громадянства XIX ст. була ясна суперечність між економічними інтересами України і її політичним станом. Єдиний вихід із цього стану — національне визволення України.

Наприкінці XIX ст. в національних колах порушують проблеми економічної незалежности України поруч з її політичною незалежністю. М. Грушевський у своїх статтях підкреслював, що економічні умови України цілком відмінні від умов Росії. Так вивчення економіки України кінця XIX ст. закладало підвалини для переконання в необхідності політичної незалежности України.

Політика Російської імперії супроти культурних цінностей України була своєрідною формою імперіялізму Росія намагалася забрати з України все, що вона мала цінного, не тільки збіжжя, сало, а пізніше — цукор та руду: забирала вона й людські скарби, знекровлюючи тим українську культуру. І ця сторона російського імперіялізму виявилася найбільш небезпечною.

Уже в XVII ст. почався рух українських вчених до Москви. Жадна видатна подія культурного характеру в Москві не обходилась без участи українських фахівців. Фахівців для виправлення Біблії, творіння Четьі Мінеї, мистецтва, церковного співу, театральних вистав, навчання царських дітей, організації шкіл, навіть шевців кравців, ремісників, городників — все це щедро давала Україна

У XVIII ст українські діячі йшли до Росії і з примусу, і добровільно, бо там відкривалося ширше поле для діяльності. Перші діячі Церкви за Петра І були українці, і Синод на три чверті складався з українців. Був час, коли всі єпископи Росії, з Сибіром включно, були українці, і більшість з них були вихованці Київської Академії. Вони засновували семінарії, школи при своїх катедрах, викладали в школах усіх ступнів у всіх містах Росії. Граф II. Завадовський, українець, голова комісії об учреждении народных училищ», вимагав від Київського митрополита року 1789 присилати вчителів з Київської Академії, бо вони найкращі і сприяють довір'ю народу до шкіл.» Протягом XVIII і значної частини XIX ст. в Росії вживали українських підручників: історію — Гізеля. граматику — М. Смотрицького. Великий попит на українців був у Колегії Закордонних Справ, де завжди були потрібні перекладачі Серед української інтелігенції було багато знавців латини, грецької, польської, німецької, турецької мов, яких виряджали з посольствами до різних міст Европи. Українці перекладали російською мовою різних чужинецьких авторів - Г Полетика — твори Арістотеля, Епіктета, Ксенофонта; С. Гамалія — твори Сен-Мартена, Я. Бема, Юнґа. О. Лоби-севич переклав з французької мови, «Слово президента де-Монтеск'є», «Описание пещеры бога сна из Овидиевых превращений» та ін.

Україна дала Росії видатних економістів: А. Рубановського, О Самборського, М. Ліванова, Є. Десницького, І. Комова, які познайомили Росію з англійською системою хліборобства; Г Бужинський упорядкував перший словник термінів ботаніки, перекладав твори Пуфендорфа, Страттемана, Морер'єра, Т. Прокопович був, мабуть, найвизначнішим ученим-енциклопедистом (теологія, філософія, література, історія, математика, астрономія) тогочасної України.

В 1786 році вийшла друком «Поетика» Т. Прокоповича, а його чотири томи богословія були видані в Німеччині в 1782-1784 роках. Найбільше значення для Росії мали два трактати Т. Прокоповича: «Правда волі монаршої», який дав обґрунтування царського самодержавства, і «Духовний реґлямент», який поклав підвалини для російського цезаропапізму.

Багато письменників дала Україна Росії: С. Полоцький приніс драматичні вистави та новий стиль віршування; драми Д. Туптала, І. Хмарного, С. Ляскоронського поклали початок театрові; поет В. Капніст — автор «Сатири» і «Оди на рабство», яка була першим проявом демократизму». Тонічний розмір, відкриття якого приписували В. Тредьяковському, насправді принесли українці; так само теорія — яку приписували Ломоносову — про три «штилі» в російській мові, українського походження.

Величезна роля українців у галузі малярства: К. Головачевський, А. Лосенко, І. Саблуков, Д. Левицький, В. Боровиковський, різьбар І. Мартос та інші прославили своїми творами російське мистецтво, до якого їх зараховували. У галузі музики, не кажучи про виконавців, співаків, досить нагадати славетні імена композиторів М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя.

Ряд видатних адміністраційних постів Російської імперії посідали українці; найвидатніші з них — князь О. Безбородько, канцлер Російської імперії; граф П. Завадовський — міністер освіти; Д. Трощинський — міністер фінансів, не згадуючи маси інших урядовців, які переповнювали столичні установи імперії.

У XIX ст. кількість українців у різних російських установах, у різних галузях культури збільшується одночасно з тим, як зменшуються можливості знайти відповідні посади, відповідно використовувати свої здібності в Україні. Їх поглинала російська імперська культура і часто потрібні дослідження генеалогічні, антропологічні, психоаналітичні, щоб встановити українське походження особи.

Кількість діячів, які включилися в російську культуру, дуже велика, і вони збагатили цю культуру видатними творами.

Мова йде не тільки про окремі особистості. В XIX ст. офіційно «кооптовано» величезну Південну Україну з її серцем — Запоріжжям, і її стали вважати за «Нову Росію» на підставі адміністраційної термінології XVIII ст. Цікаво, що наприкінці XIX ст., коли єдиний в Україні український часопис «Киевская Старина», до редакції якого входили видатні історики України з В. Антоновичем на чолі, оголосив конкурс на курс історії України і дав програму цієї праці (там були Правобережна, Лівобережна, Слобідська Україна, але не було Південної), — потрібні були праці істориків, щоб довести, що Новоросія є Південна Україна.

Не можна перелічити всіх українських діячів, що потонули в морі російської культури. Закінчилась майже сторічна дискусія з приводу національности М. Гоголя: доведено, що і генеалогічно, і — головне — духово належить він Україні. Проте, не закінчилася дискусія з приводу Ф. Достоєвського, не зважаючи на його безсумнівно українське походження: в його роді були ченці Києво-Печерського манастиря, борці за волю України, уніятські священики. Дуже важливі думки о. Петра Голинського: порівнюючи Достоєвського з філософом В. Соловйовим, пише він так: «з дна цих обох, Божим Провидінням таким багатством геніяльности обдарованих істот визирає наша рідна українська душа, з усіма її добрими прикметами та поганими нахилами». Але шукати у творах вияву цієї української душі звичайно не люблять дослідники і з легкою душею дарують росіянам те, що є окрасою української культури. Коли з'явилися перші оповідання українця В. Короленка під якимсь псевдонімом, О. Потебня, не зважаючи на російську мову та чужий псевдонім, відчув, що автор оповідань — українець, бо так писати, так сприймати життя міг тільки українець.

Характеристичний приклад дає біографія відомого поета, графа О. Толстого. Давно перестало бути таємницею, що граф К. Толстой не був його батьком, а дав своє ім'я та титул, щоб заховати нешлюбне походження від Перовських унуків гетьмана К. Розумовського. Не зважаючи на це, ще й тепер вважають його за російського поета, і в курсах історії української літератури не згадують його імени. Але з творів його яскраво видно українську душу: автор кохає Україну, описує її природу, княжий побут (баляди), гетьманство. Україна для нього — країна світу, радости. Антитезою їй є Москва з її Іваном Лютим, «опричиною», злочинами, темрявою («Трилогія», «Князь Серебряний», вірші, «Поток-багатир», «Сон Попова» тощо). Тільки людина, ворожа Москві, могла дати такі страшні, темні картини її минулого.

Відкидають українські дослідники письменника Г. Данилевського, нащадка давнього старшинського роду Слобожанщини, автора блискучих оповідань з побуту Слобідської України та наукових дослідів з її історії та історії Південної України. Українського походження були — і М. Гнєдич, і П. Потапенко, і В. Гаршин, і багато інших письменників, яких вважають за росіян, бо вони писали російською мовою, не рахуючись з тим, що російською мовою писали — і М. Костомаров, і І. Нечуй-Левицький, і В. Антонович, і М. Грушевський (перші та останні праці).

Дуже багато українських вчених працювали в університетах, духових академіях, політехнікумах, технічних інститутах та інших високих школах, в Російській Академії Наук, у Воєнній Академії. Викладали, за умовою часу, польською, німецькою, російською мовами, і завойовували славу тим державам де працювали. Софія Ковалевська, народжена Круковська, була професором Стокгольмського університету. Мало хто знає, що вона родом із Полтавщини, родичка Косачів. З Харківщини походив її чоловік, М. Ковалевський, світової слави соціолог. Великої слави здобув математик М. Остроградський, родом із Полтавщини, іменем якого названо деякі математичні формули. Українцями були — К. Ушинський, славетний педагог; історик літератури Д. Овсянико-Куликовський; академіки Російської (Всесоюзної) Академії Наук: Д. Петрушевський, історик; І. Грабар, унук А. Добрянського; історик мистецтва, професор А. Ясинський — славіст; філософ П. Юркевич, академік Російської, Чеської, Паризької та Української Академій Наук; основоположник геохемії та біогеохемії, іменем якого названо мінерал — вернадіт — В. Вернадський.

Не наводячи довгого реєстру українських вчених, яких зараховується до російської культури, згадаю філософа В. Соловйова: за нього йде суперечка між двома таборами — російським і українським, хоч не викликає сумніву походження його від роду Сковороди по матері, походив він з українського роду й по батьківській лінії. Але це невідомо російським авторам, і С А. Левицький пише "Три разговора" В. Солоевьава, наряду з „Легендою о Великом Инквизиторе" Достоевского — безсмертные памятники пророческого духа русской литературы. "Три разговора"—это русский Апокалипис".

Величезне число українських мистців зараховано до російської культури: Флавицький, Трутовський, Ге, Репін, Савченко-Бельський, Врубель, Маковський, М'ясоєдови — Г. Г. та І. Г. і ряд інших збільшували славу російського малярства. Доля П. Чайковського, славетного композитора, дуже показова: українські історики музики вважають П. Чайковського за росіянина, а в Московській консерваторії вважали за чужинця, бо в його творах не знаходили елементів російської музики. Багато українців прикрашали і прикрашають російські театри: краса російської драми, М. Савина, походила з Ізюма, М. Доліна, І. Алчевський, Л. Собінов, І.Козловський та багато інших були українці.

Трагедія XIX ст. полягала в тому, що, на відміну від XVIII ст., у тому столітті почали вважати за росіян («русских») усіх, що працювали в російських установах, розмовляли російською мовою, друкували твори в російських часописах і т. д. Здійснилося побажання Катерини II, щоб сама назва Гетьманщини зникла; у XIX ст. стала зникати сама назва України, яку офіційно замінила спочатку «Малороссия», а далі «Юго-Западный Край» та «Южнорусские губернии»

Проте — не все втратила Україна. Залишилося те, чого не можна було знищити: спогади про волю, про Державу. І оці спогади лякали російський уряд. Якраз тоді, коли ланцюг затягувався щораз тугіше, в Україні щораз з більшим болем згадувалося славне минуле. Одним із спонук до того послужили заходи Катерини II щодо упривілейовання російського дворянства. Ці привілеї не стосувалися української старшини, навпаки, їй загрожували злиття з масою «простого» козацтва і можливість бути записаною у кріпацтво. Тоді серед старшини почався рух: почали розшукувати літописи, хроніки, договори, всякого роду акти, які доводили право на дворянство. Не зважаючи на практичну мету, ця праця принесла велику користь українській культурі, викликала інтерес до минулого, збудила почуття національної гідности.

Одночасно пробуджується інтерес до побуту, звичаїв українського народу, як підсвідомий протест проти русифікації, яка все зростала. Першою працею такого роду була книжка Г. Калиновського:

«Опис весільних українських простонародних обрядів...», видана в Петербурзі 1777 року. Вона перша поклала початок українській етнографії. Я. Маркович видав 1798 року в Петербурзі «Записки про Малоросію...», де були відомості про природу, населення, його історію. Одночасно вийшла праця І. Котляревського, яка не втратила інтересу до цього часу: це — «Енеїда», в якій, використавши фабулу Верґілієвої «Енеїди», автор подав чудову, мистецьку картину побуту козаків-запорожців. З цього погляду «Енеїда» Котляревського не була першою спробою використати клясичну форму, щоб змалювати сучасний побут. У середині XVIII ст. О. Лобисевич написав твір, в якому подав «Вергилиевых пастухов... в малороссийский кобеняк переодетых. «Енеїда» І. Котляревського була написана надзвичайно талановито; автор виявив у ній глибоке знання козацького побуту та блискучий український гумор. Другий твір Котляревського — «Наталка Полтавка» до цього часу не втратила свого чару. Обидва твори малювали старий побут України з його привабливою красою.

Ще більше значення мали твори, які характеризували взаємовідносини України та Росії. Ще 1762 року С. Дівович написав «Разговор Великороссиии с Малороссиею в честь, славу и захищение Малороссии», в якому доводив, що Україна (Малороссия) добровільно вступила в персональну унію з Великоросією: «Не тебе, государю твоєму (Великороси) поддалась... Не думай, что ты сама была мой властитель, но государь твой и мой общий повелитель». Твір Дівовича був великої сили літературним протестом проти московської централізації. Цілком зрозуміло, що в XVIII ст. його не надруковано.

Ще більше значення мала славетна «Історія Русів». Дата написання цього твору та ім'я автора залишилися таємницею до наших днів, не зважаючи на те, що це була одною з найпопулярніших книг в Україні в першій половині XIX ст.; її можна було побачити в палаці магната, і священика, і у ремісника. «Історія Русів» — блискучий політичний трактат, автор якого сховався за ім'я архиепископа Георгія Кониського, і понад сто років дослідники не можуть розшифрувати цього псевдоніма й виявити дійсного автора. Написана «езопівською» мовою, «Історія Русів», використовуючи історію, давала картину не реальної України, а такої, якою вона мусіла б бути: вільної, незалежної, перейнятої почуттям національної гідности, високої моралі. Автор — український патріот, переконаний конституціоналіст, демократ, ворог деспотизму. Свої думки приписує він дійсним історичним діячам або вигадує їх, щоб мати носія своїх ідей. На «Історії Русів» виховувалися сотні українських патріотів і вплив її позначився на М. Марковичеві, Д. Бантиш-Каменському, М. Костомарові, М. Гоголеві, П. Кулішеві, Т. Шевченкові. Влучно назвав цю книгу дослідник її, О. Оглоблин, «деклярацією прав України». Те, що численні дослідники протягом понад ста років не можуть встановити справжнього автора «Історії Русів» свідчить за те, що в першій половині XIX ст. погляди, висловлені її автором, не були чимсь вийнятковим, навпаки: вони були властиві широкому колу інтелігенції. Згадувалося вище ім'я Архипа Худорби, автора історії України, ще більш ворожої до Росії.

Безперечне існування гуртків однодумців, українських «автономістів» робило цілком реальною місію В. Капніста, який у 1791 році шукав підтримки в Прусії на випадок збройного повстання України проти Росії. Не завмирали надії на поновлення гетьманату, і не були перебільшенням слова історика М. Маркевича, який писав К. Рилєєву в 1825 році, що «в душі кожного українця живе дух Полуботка», і слова Костамарова І. Аксакову, що «на дні душі кожного думаючого українця... сплять Виговський, Дорошенко й Мазепа і прокинуться, коли настане слушний час».

Придушена реакцією після повстання декабристів, Україна затихла, але в глибині її не вгасали революційні ідеї. Геніяльні твори Шевченка знайшли родючий ґрунт у серцях українців — і знатних панів, і неписьменних селян, вони будили приспані почуття, надії, що «прокинеться воля, козак заспіва» ...

Кирило-Методіївське Братство, що скупчило цвіт української думки, виробило першу політичну програму українських прагнень: це — федерація слов'янських народів, в якій перше місце належить Україні.

Кінець XIX ст. можна характеризувати, як добу підготови українських сил до боротьби за незалежність. Різні організації йшли різними шляхами, які вели до спільної мети, і марні були заходи царського уряду, щоб припинити цей рух. Стара Громада Києва, Громади Одеси, Полтави, Чернігова провадили велику культурну та національну працю, об'єднуючи українську інтелігенцію.

«Киевская Старина», десятки наукових товариств збирали та публікували дорогоцінні джерела історії України. Київський університет св. Володимира, завдяки В. Антоновичеві, став метрополією, з якої, наче апостоли, ішли молоді історики проповідувати слово істини — історію України в інших університетах. Так мальовничо характеризував становище молодий професор Д. Багалій, коли дістав катедру в Харківському університеті.

Новий могутній фактор — український театр, створений корифеями сцени — братами Тобілевичами, М. Кропивницьким, М. Заньковецькою та іншими талановитими акторами, притягав сотні тисяч глядачів і ніс українське слово, українську пісню, красу українського побуту. Заборона грати в Києві сприяла ширенню мистецтва по всій Україні. Українське земство, охоплюючи все життя села, підносило добробут, освіту, культуру й давало практику самоурядування.

Кінець XIX ст. —доба «соборности» України. В єдиний могутній рух об'єднуються українці заходу та сходу і творять об'єднаними силами спільну культуру: «Русалка Дністрова» М. Шашкевича любовно згадує свою «старшу сестру», Україну Наддніпрянську. Вплив українців східніх на українців західніх був дуже великий. Обмеження українства в Росії сприяло передачі великих матеріяльних коштів і ще більших, духових — Галичині та участи українських інтелектуальних сил у товариствах та виданнях Галичини. Цим сприяли вони національному та політичному розвиткові галичан, виводячи їх з того своєрідного ґетто, що створило німецьке панування — до широкого національного та громадського життя українського народу.

Народжувалося нове покоління: молодь, що з дитинства вбирала віру в українські національні сили, що в школі середній та високій знаходила українські гуртки, що захоплювалася красою українського театру. На Тарасовій горі, 1890 року, коло Канева, на могилі Шевченка, група юнаків засновує Братство Тарасівців і офірує своє життя справі звільнення України. У Києві, за ініціативою д. Антоновича, 1897 року відбувається Всеукраїнський з'їзд представників українських студентських громад і засновується Загальна українська безпартійна організація. 1899 року в Харкові гурток студентів засновує Революційну Українську Партію (РУП), гасло якої — самостійна Україна. Ця партія захоплює Галичину, Буковину. А коли перетворюється вона на Соціял-Демократичну Партію і обмежує свої політичні вимоги автономією України, гасло самостійної України проголошує Народня Українська Партія під проводом М. Міхновського. І в Галичині Ю. Бачинський в своїй книзі «Ukraina irredenta» поставив у 1895 році вимогу створення власної Української Соборної Держави. 1899 року ліве крило Національно-Демократичної Партії, Соціял-Демократична Партія, заявила, що її мета — створення вільної Української Республіки.

Так на світанку XX ст. молодь Західньої та Східньої України об'єдналася в єдиному прагненні волі, незалежности, власної держави.

Щоб зрозуміти вибух революції 1917 року і постання Української Самостійної Держави, треба врахувати величезну підготовчу працю, яку під гнітом окупантів невпинно вело українське громадянство, ті селянські та робітничі повстання, що характеризують кінець XIX ст. Те XIX століття не було «пропащим часом», як вважав його М. Драгоманов. Навпаки, це був час підготови великих національних сил.