І. ЦЕНТРАЛЬНА РАДА

1. Організація Центральної Ради

Тільки 1 (13) березня 1917 року в Україні дізналися про революцію в Петрограді, бо перед тим місцева влада не пропускала вісток про події. Перші відомості принесла телеграма члена Державної Думи Бублікова про те, що старої влади нема і що влада перейшла до Комітету Державної Думи.

Ще раніше українські «колонії» в Петрограді та Москві радісно вітали революцію, але тільки 14 березня н. ст. в Києві офіційно оголошено про падіння монархії та встановлення нового уряду. У Києві постав Виконавчий Комітет із 12 осіб, серед них було 5 українців; головою Комітету був барон Ф. Штейнгель, секретарем — А. Ні-ковський, редактор газети «Нова Рада»; членами були: С. Єфремов, М. Порш та М. Паламарчук.

Тимчасовий Уряд змінив увесь адміністративний апарат; усі посади стали виборними. Це віддало місцеву владу в руки нових революційних організацій. Замість губернаторів з'явилися губерні-яльні комісари; ці пости займали голови губерніяльних земських управ. У Києві таким комісаром став М. Суковкін. Земські з'їзди обрали Виконавчі Губерніяльні Комітети. До Київського Комітету обрано — М. Грушевського, Д. Дорошенка, X. Барановського, Д. Антоновича, П. Линниченка, А. Красовського, О. Степаненка і ін., таким чином було обрано значне число українців. Негайно в Україні почався міцний український рух, почалися мітинги, зібрання з промовами, в яких вимагали української школи, української преси.

Український рух вимагав створення певного осередку, що об'єднав би всі українські сили. Щоб створити такий осередок, ТУП (Товариство Українських Поступовців) 17 березня 1917 року заснувало Центральну Раду. Крім членів ТУП-у вступили до Центральної Ради представники різних українських політичних груп та організацій: військовиків, робітників, кооперативів, студентів, православного духовенства Києва, Українського Наукового Товариства, Педагогічного Товариства, Товариства Українських Техніків та Агрономів, від різних гуртків, громад і д. Головою Центральної Ради обрано М. Грушевського, на його заступника — В. Науменка. На товаришів голови обрано: Д. Антоновича та Д. Дорошенка. Центральна Рада негайно розпочала свою діяльність. Вона надіслала привітальні телеграми Голові Тимчасового Уряду кн. Г. Львову та міністрові юстиції О. Керенському.

22 березня Центральна Рада звернулася з відозвою «До Українського Народу», в якій закликала зберігати спокій, вибирати людей на всі посади, збирати гроші на український національний фонд, творити нове, вільне життя.

Україна ожила: засновувалися нові організації — Військова Рада, Центральний Український Кооперативний Комітет, «Просвіта», поновилася газета «Нова Рада». Губерніяльний Кооперативний З'їзд 27-28 березня перетворився на могутню українську маніфестацію. З'їзд вимагав федеративної республіки Росії та широкої автономії України, негайного звільнення галицьких полонених та митрополита Шептицького.

Кульмінаційним моментом українського життя була маніфестація в Києві 1-го квітня н. ст. 1917 року. У ній взяло участь понад 100.000 люду. Йшли під українськими прапорами вояки, студенти, учні, робітники. На майдані Міської Ради М. Грушевський виголосив промову, в якій закликав домагатися автономії. Маніфестуючі стали на коліна і склали присягу. На Софійському майдані відбулося Грандіозне віче, яке прийняло резолюцію: підтримати Тимчасовий Уряд, домагатися широкої автономії та скликання Установчих Зборів.

Одночасно постали Українські Національні Ради — в Петроґраді (голова О. Лотоцький) та Москві (голова О. Саліковський), які нав'язали зносини з Центральною Радою.

В Україні створились нові політичні партії: Соціял-Демократична (провід — В. Винниченко, Д. Антонович, М. Порш, С. Петлюра); Соціял-Революційна (М. Ковалевський, Л. Ковалів, П. Христюк, В. Залізняк, М. ПІраг, О. Севрюк та ін.); Українська Селянська Спілка; ТУП зреорганізовано на Союз Українських Федералістів-Автономістів; це була партія переважно української інтелігенції, до неї належала значна частина дореволюційних українських діячів. Крім цих партій були: Українська Партія Самостійників-Соціялістів; головою її був П. Макаренко, товаришами голови — І. Луценко та М. Андрієвський; ця партія ухвалила домагатися незалежної Української Республіки; Українська Демократично-Хліборобська Партія на Полтавщині, яка проголосила основну вимогу — суверенність українського народу. Менше значення мали партії: Українська Трудова (лідер Ф. Крижановський) та Українська Федеративно-Демократична, до якої входили переважно члени Старої Громади (В. Науменко, I. Лучицький, С. Кушакевич, В. Ігнатович та інші.)

На 19 квітня (н. ст.) призначено скликання Українського Національного Конґресу, але ще до того часу серед російської революційної демократії, головним чином большевицької, почався проти-український рух. Не заспокоїли пояснення М. Грушевського, що справа автономії України полагоджується з Тимчасовим Урядом. Голова Ради Робітничих та Солдатських Депутатів Незлобін заявив, що домагання автономії — це «удар в спину революції».

Конгрес був тріюмфом ідеї української державности і тріюмфом М. Грушевського. На Конгрес зібралося 900 депутатів із мандатами та члени різних українських установ Києва, — всього коло 1.500 осіб. На почесного голову обрано М. Грушевського. У резолюції Конгресу поставлена була вимога автономії України у федеративній демократичній республіці Росії. Конгрес санкціонував Центральну Раду, як Крайову Раду, і вимагав негайно звільнити засланих галичан. Проведено перевибори Президії Центральної Ради: величезною більшістю голосів — головою Центральної Ради обрано М. Грушевського, його заступниками — С. Єфремова та В. Винниченка. Намічено 150 членів Центральної Ради за територіяльним принципом, а крім того представників від партій та «національних меншин» — мешканців України. Передбачалося, що вся Україна буде вкрита сіттю українських комітетів — сільських, повітових, губерніяльних.

Центральна Рада обрала Виконавчий Комітет під назвою — Комітет Центральної Ради; згодом він змінив цю назву на Мала Рада. Головою її був М. Грушевський, заступниками голови — С. Єфремов і В. Винниченко.

Так зформовано центральний уряд України. На периферіях становище було не однакове. Як загальне явище — був брак свідомої української інтелігенції. На провінції не вистачало людей, які могли б виконувати директиви центру. Дуже перешкоджали справі члени російських соціялістичних партій.

Поруч з українськими Радами виступали «Советы рабочих и солдатских депутатов», які ставали найбільш впливовими організаціями. Так було в Катеринославі, хоч там працювало досить багато українських діячів. «Совет» звів у Катеринославі нанівець владу представника Тимчасового Уряду, губерніяльного комісара. Становище українських установ в тому місті покращало, коли почався рух серед війська. Найміцнішим було становище українських організацій у Полтаві, але й там перед узяли соціялісти, які об'єдналися з російськими соціялістами «Совет Рабочих и Солдатських Депутатов» Полтави грав важливу ролю.

По всіх губерніях України (їх визнано тільки 5) засновували «Просвіти», українські школи, клюби, видавали українські газети, влаштовували з'їзди, які ухвалювали резолюції про підтримку Центральної Ради, вимагали автономії для України і скликання Установчих Зборів. Полтавський з'їзд перший поставив вимогу скасувати приватну власність на землю, фабрики, залізниці.

У творчій роботі українських організацій велику допомогу давали земства, де працювало багато українців.

Таким чином у перші місяці після революції прагнення українських діячів усіх партій обмежувалися автономією України у федеративній російській державі. Про самостійність, про творення незалежної держави мріяли тільки одиниці. Під час маніфестації 1-го квітня були транспаренти з гаслами: «Хай живе Самостійна Україна», «Хай живе Самостійна Україна з гетьманом на чолі», але транс-парентів із такими гаслами було біля 10, і вони потонули серед 300, що вимагали автономії України. Проти самостійности рішуче виступав сам М. Грушевський — у розмовах із представниками лівих партій, а найвиразніше у своїх брошурах. «Українці не мають заміру одривати Україну від Росії, — писав він, — вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній зв'язі з нею».

Окреме місце в управлінні Україною зайняли Галичина та Буковина. Блискуча офензива Брусілова влітку 1915 року повернула під російську владу майже всю Буковину й значну частину Східньої Галичини (Станиславів, Коломия, Львів, Тернопіль). З цих земель було створене Галицько-Буковинське Генерал-Губернаторство, на чолі якого став Ф. Трепов. Нова управа не мала характеру управи 1914-1915 років, не було національного та релігійного утиску, але урядовими мовами залишалися російська та польська і ставлення до української людности було неприхильним. З перших часів революції поляки вжили заходів, щоб опанувати Галичину, про що проф. Ґрабський подав проект Тимчасовому Урядові. У березні 1917 року, на прохання Центральної Ради та уповноваженого Земського Союзу, Тимчасовий Уряд затвердив Д. Дорошенка як крайового комісара Галичини та Буковини з правами генерал-губернатора.

Д. Дорошенко призначив українців губернаторами, комісарами повітів; відновлені були сільське та міське самоурядування, кооперативи, українські школи, добродійні організації і т. п.

З весни 1917 року звільнено багато галицьких полонених і чимало з них, по дорозі до Галичини, залишалися у Києві, вступали на працю в українські установи, брали участь у громадському житті, у срормуванні українського війська. При зукраїнізованому полку ім. гетьмана Дорошенка був Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців. З самого початку заснування Центральної Ради до неї надходили заяви холмщаків-виселенців про їхнє бажання прилучити Холмщину до України.

2. Боротьба за впливи

По всій Україні постали три різні організації:

I. Представники Тимчасового Уряду — губерніяльні комісари, яким підлягало військо; до них приєдналися — російсько-жидівська демократія та інтелігенція.

II. Центральна Рада, що ввесь час поповнювалася новими членами соціялістичних партій. З припливом людей основоположник: Центральної Ради — помірковані члени ТУП-у — потопали серед членів російських соціялістичних партій, і це знесилювало Центральну Раду.

III. «Совет Рабочих и Солдатских Депутатов», що складався з большевиків, меншевиків, есерів та бундівців; серед них усіх у Київському Совєті був тільки один українець. Незабаром у Совєті перше місце зайняли большевики, які цілком прийняли провід Леніна, що 17 березня 1917 року прибув із Швайцарії до Петрограду.

Між цими трьома носіями влади точилася боротьба.

Найгіршим було те, що на селі ширилася соціялістична пропаганда, під впливом якої селяни висували єдину вимогу: передати їм поміщицькі землі. Прагнення захопити ці землі відсувало набік всі інші прагнення. За словами В. Липинського, «поняття «України» підмінювалося поняттям «десятини» землі... Замість патріотизму героїчного, патріотизму посвяти, патріотизму любови, витворювався ніде в світі невиданий якийсь патріотизм меркантильний з розцінкою на земельну валюту».

Під впливом есерівської пропаганди вліті 1917 року почалися розрухи: підпалювали заводи, поміщицькі економії, грабували худобу, рубали ліси тощо. Заклики Центральної Ради зберігати спокій і готуватися до Установчих Зборів не впливали на маси.
У травні 1917 року на Полтавщині засновано, як противагу есерівській пропаганді, Союз Хліборобів-Власників. Основоположником його був поміщик Костянтиноградського повіту, М. Коваленко; до Союзу вступило багато поміщиків, заможних селян і козаків. Союз негативно ставився до ідеї конфіскації приватної власности, а також до російських соціялістичних партій. У Союзі Хліборобів-Власників зростало переконання, що конче потрібно відірвати Україну від Росії і створити незалежну Українську державу.
У той же час в армії, на фронті зростала анархія. Фронт розкладався з надзвичайною швидкістю. «Наказ ч. 1» вніс дезорганізацію в армію, і цій дезорганізації сприяли «чистки» командного складу, які робилися з наказу Тимчасового Уряду і які підривали довір'я солдатів до старшин. На фронті ширилася большевицька пропаґанда, висувалося вимоги припинення війни. Совєти солдатських депутатів були єдиним авторитетом і робили зі старшин виконавців своїх директив.

Одночасно з розкладом армії відбувався в ній процес національного відокремлення: українці заявляли бажаня створити окремі українські частини. На це бажання впливали військові організації, що постали у запіллі: клюби, громади. Ініціятива українського військового руху належить відомому діячеві, харківському адвокатові М. Міхновському. За його ініціятивою 23 березня скликано у Києві Військовий З'їзд, на який зібралося понад 1.000 солдатів та старшин. На ньому обрано Військове Бюро.

На параді українців-вояків Київської залоги вже 29 березня ухвалено заснувати Український Військовий Клюб імени гетьмана Полуботка і почати організацію українського війська. За прикладом Києва українські військові клюби засновано в багатьох містах України.

Перший український полк імени гетьмана Б. Хмельницького зформовано на початку 1917 року. Він мав 3.574 багнети. Організація цього полку викликала незадоволення російської революційної демократії та представника Тимчасового Уряду, комісара Київської Військової Округи, Оберучева.

Але справа розгорталася стихійно. На фронті українці організували українські військові ради, скликали з'їзди, виступали з вимогами, щоб військові частини, розташовані в Україні, поповнювали тільки українцями, а частини з російським складом були виведеш з України і щоб українські частини були переведені з інших фронтів на Південно-Західній фронт, який охороняв Україну. Число українців-вояків зростало: у серпні 1917 року на фронті було 27 українізованих дивізій, а всіх українізованих вояків було коло 4.000.000.

На жаль, не тільки вороги України, але й значна частина Центральної Ради не розуміли значення організації української армії. Товариш голови Центральної Ради, В. Винниченко, у «Робітничій Газеті» виступав з різкими статтями проти формування української армії: «не своєї армії нам, соціял-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій». За такі переконання своїх «вождів» заплатила Україна своєю державою, бо виголошувалося такі ствердження саме тоді, коли на українській землі стояв залізний фронт ворога.

В українському громадянстві позначилися два напрямки: національний з М. Міхновським на чолі, стояв за творення власної армії, та соціялістичний з В. Винниченком, — табір української революційної демократії, який вважав за непотрібне, навіть за шкідливе творення власної армії.

На 18 травня 1917 року скликано 1-ий Український Військовий З'їзд. На цьому з'їзді було 700 делеґатів від 1.580.700 українських вояків. На голову обрано соціял-демократа С. Петлюру. У своїй промові він сказав, що «не треба... відокремлювати долі України від долі Росії». У резолюціях з'їзд заявив, що приєднується до декларації Ради Робітничих та Солдатських Депутатів. Він ухвалив також резолюцію про те, що бажано утворити українські військові частини.

5-11 червня 1917 р. у Києві відбувся 2-й Український Військовий З'їзд, на якому було 1.976 делеґатів, що репрезентували 1.732.444 вояків. Він посилив стихійний рух на фронтах: по всіх фронтах та містах закладалися українські військові клюби, комітети. На тлі загального розкладу армії українські частини виділялися своєю дисциплінованістю і порядком.

Влітку 1917 року Центральна Рада досягла апогею своїх успіхів. Вона стала провідним органом цілої України. Наприкінці травня виїхала до Петрограду делегація, в якій були репрезентовані всі групи, що з них складалася Центральна Рада. Делегація висловила Тимчасовому Урядові свої побажання, а саме: щоб Україна мала широку автономію; щоб вона мала постійного комісара при Тимчасовому Уряді в українських справах; щоб був призначений крайовий комісар на всю Україну; щоб була переведена українізація армії, школи; щоб усі пости в Україні обсаджувані були українцям і щоб було звільнено галицьких воєннополонених.

Тим часом у Києві зібрався Всеукраїнський Селянський З'їзд, який властиво був з'їздом Селянської Спілки. Після того з'їзду до Центральної Ради включено Раду Селянських Депутатів в числі 133 осіб. Таким чином до основних 150 членів, встановлених Національним Конгресом, вступило 133 члени Селянської Ради.

На Селянському З'їзді порушено питання про автономію та незалежність України, але більшість відкинула питання незалежности, навіть питання автономії викликало протести. З'їзд ухвалив скасувати приватну власність на землю і передати її всю без викупу Українському Земельному Фондові.

Проте, Тимчасовий Уряд відмовив усім домаганням делегації Центральної Ради. Тоді Центральна Рада уклала 1-ий Універсал, який проголошено 25 червня 1917 року. Цей самозрозуміло складенний Універсал оголосив — «однині самі будемо творити наше життя». Для цього треба творити українські організації по всіх містах, селах. Треба укласти свої закони. Створено Генеральний Секретаріат, як Уряд автономної України. Головою Секретаріату був В. Винниченко, генеральним писарем — П. Христюк, генеральними секретарями: С. Єфремов (після його відходу — О. Шульгин), X. Барановський, С. Петлюра, Б. Мартос, В. Садовський, І. Стешенко, М. Стасюк.

Оголошення 1-го Універсалу занепокоїло Тимчасовий Уряд, і 11 липня міністри М. Терещенко, О. Керенський та І. Церетеллі приїхали до Києва, щоб порозумітися з Центральною Радою та Генеральним Секретаріятом. Міністри Тимчасового Уряду визнали право України на автономію й погодилися, що Центральна Рада виробить статут, який буде подано на санкцію Всеросійських Установчих Зборів. Але у Петроґраді та домовленість міністрів у Києві викликала палку дискусію.

З (16) липня 1917 року Центральна Рада видала 2-ий Універсал, укладений більше в діловому тоні, ніж 1-ий Універсал. У ньому Центральна Рада заявляє, що визнає Всеросійські Установчі Збори, які мають встановити автономію України, і що вона не має наміру відокремлюватися від Росії.

На підставі порозуміння між Центральною Радою і міністрами Тимчасового Уряду, Центральна Рада поповнила у свій склад 30% представників національних меншин, що мешкали в Україні; до Малої Ради ввійшло — 18 осіб на 40 українців, до Генерального Секретаріяту — 5 осіб (2 росіянини, 2 жиди, 1 поляк). Склад Центральної Ради дійшов до 822 осіб. Це були:

Делегати: Всеукраїнської Ради Селянських Депутатів — 212. Всеукраїнської Ради Військових Депутатів — 158. Всеукраїнської Ради Робітничих Депутатів — 100.

Депутати загальних рад робітничих та солдатських — 50, українських соціялістичних партій — 20.

Депутати російських соціялістичних партій — 40, жидівських соціялістичних партій — 35, польських соціялістичних партій — 15, міст і губерній, обраних на селянських, робітничих і загальнонаціональних з'їздах — 84.

Представників професійних, просвітніх, економічних та громадських організацій і національних партій — 108.

У дійсності те загальне число (822) ніколи не було заповнене, але це не зменшує його значення; останнє число — 108 — показове: коли ТУП закладало Центральну Раду, тоді в ній було 150 осіб — тих переважно фахів, що в кінці літа 1917 року й дали 108 членів. Можна зазначити ще одну дуже цікаву рису цього парламенту — це вік. Переважала молодь. Характеристично: на заступника голови Центральної Ради обрано з 822 членів студента 2-го курсу Московського університету М. Шрага, і закони Центральної Ради виходили за підписом цього студента. На тлі молоді голова Центральної Ради, М. Грушевський, дійсно був «стариком», як часто називали його сучасники, не знаючи, що він мав тільки 51 рік.

Друга важлива риса: партійність Центральної Ради — майже всі члени її належали до соціялістичних партій.

Серед різноманітних професій та соціялістичних партій не було дано в Центральній Раді жадного місця представникам Української Церкви. Це дуже характеристичне явище. На початку революції в першому складі Центральної Ради було три представники київського духовенства. Під час засідань Національного Конгресу в його президії був представник українського духовенства, о. Павло Погорілко. До почесної президії обрано єпископа Уманського Дмитра. Але в Центральній Раді представників духовенства не було.

Значна частина українського духовенства ставилася прихильно до українського руху: з'їзди духовенства Полтавщини, Поділля ставили вимоги українізації школи, відродження українських звичаїв у церквах, вживання української мови у Богослуженнях та проголошення автокефалії. Серед єпископату України п'ять ієрархів — Димитрій Уманський, Никодим Чигиринський, Агапит Катеринославський, Олексій Володимирський і Парфеній Полтавський — стали на боці українського руху. Решта єпископів зайняли «невтральну» позицію, і тільки архиєпископ Харківський, Антоній Храповицький, виявляв українофобство.

Наприкінці 1917 року Українська Православна Церковна Рада видала відозву, в якій закликала піддержувати Центральну Раду і Генеральний Секретаріат. Відозву підписали: почесний голова Української Церковної Ради, архиєпископ Олексій, голова Української Церковної Ради, священик О. Маричів і кілька священиків та мирян.

Але український церковний рух не знайшов підтримки ні в Центральній Раді, ні в Генеральному Секретаріаті, де розумів важливість Церкви тільки генеральний писар О. Лотоцький. Він намагався створити окремий орган для порядкування церковними справами, але не знайшов підтримки ні в Малій Раді, ні в Генеральному Секретаріяті. О. Лотоцький писав: «Інтерес до церковних справ кваліфікували як певну вузькість ..., а це дуже псувало репутацію правовірного революціонера, тим більше — соціяліста». «Молода українська державність ... недоцінювала українського церковного руху і не дала йому потрібної піддержки», — писав Д. Дорошенко.

Цікава риса: коли в 1917 році повертався з заслання митрополит. Андрей Шептицький, в Петербурзі та Києві його палко вітало українське громадянство, бо митрополит Шептицький вже тоді був великим авторитетом для всього українського народу без огляду на віроісповідні різниці.

На практиці введення представників національних менший вносило багато ускладнень у працю Центральної Ради, бо вони зде-більша вороже ставились до України й намагалися всіма засобами зменшити значення Центральної Ради. Центральна Рада спішно уклала «Статут Вищого Управління України», на підставі домовленості з міністрами Тимчасового Уряду, але новий кабінет, з О. Керенським на чолі, не прийняв цього Статуту. Тимчасовий Уряд дав замість нього свою «Тимчасову Інструкцію», яка значно обмежувала права України: 1) Генеральний Секретаріат мав призначати, на пропозицію Центральної Ради, Тимчасовий Уряд; 2) територія, яка підлягала Генеральному Секретаріятові, мала обмежуватись 5-ма губерніями (Київською, Волинською, Подільською, Полтавською та Чернігівською, остання без північних повітів); інші українські губернії мали право висловити свої бажання бути приєднаними до України; 3) число генеральних секретарів зменшено і 4) у складі секретарів мусіло бути 4 не-українці.

Ця «Інструкція» викликала палкі дебати у Центральній Раді, але врешті її прийнято як тимчасову.

Становище в Україні створилося дуже тяжке. Фактично влада Центральної Ради й Генерального Секретаріяту не виходила поза межі Києва, провінція їх не знала, і це було великою помилкою Генерального Секретаріяту. Україну охоплювала анархія. З фронту йшли ватаги дезертирів, озброєних кулеметами, рушницями, іноді з гарматами; всі зусилля піднести військовий дух, переконати вояків у конечності продовжувати війну були марні. В армії ширилася большевицька агітація, і військові комітети один за одним ухвалювали резолюції припинити війну. Спроба почати наступ в Карпатах 7 липня 1917 року закінчилася повною катастрофою. Біля Тернополя австрійське і німецьке військо прорвало російський фронт, і почалася панічна втеча. Солдати вбивали тих, хто хотів зупинити їх — старшин, комісарів. Паніка охопила всю Україну. У Києві готувалися до самооборони проти лявіни втікачів. По дорозі військо палило міста, грабувало населення. Від страшного погрому в Калуші дуже потерпіли українці та жиди. Такі ж бешкети вчиняло військо по інших містах. Це викликало тяжке розчарування у Галичині щодо «революційної армії», яка ще залишалася в невеликій частині Галичини та Буковини. Спроба головнокомандувача генерала Л. Корнілова припинити втечу, піднести дисципліну, закінчилась невдачею: Корнілова заарештовано, і солдатські комітети почали боротьбу з «контрреволюцією», масово арештовуючи і розстрілюючи генералів, старшин.

Загальна анархія накладала обов'язок на Центральну Раду та Генеральний Секретаріат взяти нарешті реальний провід у свої руки. Вони могли б об'єднати Україну, але цього не хотіли, бо діячі Центральної Ради уявляли собі керівництво, як безперервні мітинги з виголошуванням промов та дискусіями. З другого боку лякало їх обвинувачення у сприянні «буржуям» та у відсутності партійної чистоти.

Діставши «Інструкцію» Тимчасового Уряду, Генеральний Секретаріат виступив з відозвою, в якій повідомляв про початок прані.

Але і в цій відозві було забагато лірики: «край веселий й багатий, нашу тиху Україну, також зруйновано». Український народ закликалось встановлювати порядок, але не подавалось конкретних заходів, як же той порядок встановити.

Останньою великою подією у житті Центральної Ради було скликання з'їзду представників національностей колишньої Російської імперії. 23-28 вересня 1917 року з'їхалися грузини, литовці, татари, латиші, естонці, білоруси, молдавани, донські козаки, буряти та жиди. Був представник Тимчасового Уряду М. Славінський. Крім представника Литви, всі інші висловилися за федеративний устрій майбутньої Російської держави, в якій усі народи мали б право на свою мову, але російська мова мала б залишитися як загальнофедеративна.

Виходом із тяжких обставин було, здавалося, утворення Вільного Козацтва. Організація його почалася стихійно.

Зродилося воно у березні 1917 року на Звенигородщині, як реакція проти соціалістичної пропаганди. Ініціятором утворення Вільного Козацтва був селянин с. Гусакова, Смоктій. Підтримали його селяни, статечні господарі старшого віку, бо молодь була у війську. Метою Вільного Козацтва було охороняти порядок, здобуту волю. Воно проголосило себе територіяльним військом і мало виборну старшину. Із Звенигородщини Вільне Козацтво поширилося на всю Київщину, Катеринославщину та Чернігівщину. У квітні відбувся з'їзд Вільного Козацтва, який обрав кошового отамана, селянина Семена Гризла. В літі 1917 року Вільне Козацтво мало вже кілька тисяч членів і заложило декілька кошів: імени Семена Палія, імени гетьмана Сагайдачного та ін. Вільне Козацтво визнавало владу тільки Центральної Ради та Генерального Секретаріату.

16-17 жовтня 1917 р. на з'їзд Вільного Козацтва в Чигирині з'явилося 2.000 делегатів від 60.000 зорганізованих вільних козаків Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катериноелавщини, Херсонщини й Кубані. Гайдамацький Курінь Херсонщини мав понад 8.000 козаків. З'їзд обрав Генеральну Раду з 12 осіб. На почесного отамана всього Вільного Козацтва обрано командира 1-го Українського Корпусу, генерала П. Скоропадського, на заступника — осавула Кубанського, на генерального писаря — сотника В. Кочубея. Місцем осідку Управи Вільного Козацтва була призначена Біла Церква.

З'їзд звернувся з відозвою до всіх громадян, у якій закликав зберігати спокій, охороняти волю та права українського народу і закладати кінні та піші загони у селах, волостях, повітах, губерніях.

Генеральний Секретаріят зрозумів вагу Вільного Козацтва і затвердив його статут. Генеральний писар, О. Лотоцький, людина, що була найбільше підготовлена до державности, вважав, що Вільне Козацтво врятує Україну від анархії та безладдя, але було вже запізно.

2-го листопада н. ст. у Києві зібрався 3-ій Військовий З'їзд, відкритий з надзвичайною урочистістю молебнем. Були присутні представники військових місій — французької, бельгійської та румунської. На з'їзд прибуло 965 делегатів, у тому числі тільки 21 самостійник. Генеральний секретар М. Ковалевський заявив, що «трудовому народові непотрібні гетьмани, яких добиваються самостійники, бо гетьмани землі й волі не дадуть; йому потрібні ті, хто дасть землю і свободу, хто веде до соціалізму».

Того ж дня відкрився у Києві Козацький З'їзд, на який прибуло 600 делегатів від козацьких військ, що були на фронті та в запіллі. З'їзд вітали — голова Чехо-Словацької Революційної Ради проф. Т. Масарик, англійський консул у Києві Довґлес та генеральний секретар О. Шульгин. О. Шульгин казав: «Україна не домагається самостійности. Ми йдемо по одній дорозі з вами». У відповідь на це голова з'їзду Агеєв чітко підкреслив, що «козаки-державники — вірні сини Росії».

3. Жовтневий переворот та його відгомін в Україні

7-го листопада (25 жовтня ст.ст.) 1917 року большевики, під проводом Леніна, захопили владу в Петрограді. Тимчасовий Уряд упав. Голова Ради міністрів О. Керенський втік, інші міністри були арештовані. Большевицька революція охопила широкі простори імперії, але зустріла спротив в Україні, на Дону й на Кубані.

Ситуація у Києві була дуже складна. Тут діяли три сили: Центральна Рада й Генеральний Секретаріят, «Совет Рабочих и Солдатських Депутатов», яким заволоділи большевики, і — Штаб Київської Військової Округи, що був репрезентантом Тимчасового Уряду, хоч цього Уряду вже не існувало. Фактично той Штаб об'єднав російські сили, ворожі і українцям, і большевикам: військо київської залоги, козаків, юнкерів, а також російську інтелігенцію, членів російських соціялістичних партій — головно меншевиків — та чехословацькі загони. Між військом Штабу та большевиками почалася збройна боротьба, результат якої залежав від того, кого підтримають українці. Центральна Рада зайняла нейтралітет, що дало можливість перемогти большевикам. Це була величезна помилка Центральної Ради, що ввесь час толерантно ставилася до большевиків, не уявлячи собі небезпеки, яку вони несли. Після тридневих боїв у Києві (9-11 листопада), командувач Київської Округи, генерал Квецинський, юнкери і донські козаки покинули Київ.

З падінням Тимчасового Уряду та виїздом із Києва вірного йому війська вся влада, природно, перейшла до Центральної Ради. Вона одержувала з різних місць України заяви, що її визнають за єдину владу України.

Вночі проти 20 листопада 1917 р. на засіданні Малої Ради голова Центральної Ради М. Грушевський проголосив 3-ій Універсал, що його уклали українські соціял-демократичні та соціял-революційні фракції. Універсал проголошував Українську Народну Республіку, скасування приватної власности на землю, 8-годинний робітний день, контроль над виробництвом, скасування кари смерти, реформу судівництва та національно-персональну автономію для не-українців. 3-ій Універсал встановлював межі Української Республіки: крім зазначених раніше 5 губерній, включав Харківщину, Катеринославщину, Херсонщину й частину Таврії. Питання про долю Холмщини та Вороніжчини мало розв'язати саме населення їх. 3-ій Універсал проголосив також свободу совісти, слова, друку, зборів, професійних спілок, мови. Але в ньому були суперечності: широко окресливши Україну, як незалежну державу, 3-ій Універсал залишав федеративний зв'язок із Росією, що як держава, вже не існувала. Це не перешкоджало М. Грушевському писати у «Народній Волі», що Україна повинна рятувати цілість і єдність Росії (федеративної).

Коли українські діячі говорили про федерацію, то вони мали на увазі не вже зліквідований Тимчасовий Уряд, а нову федерацію народів, які входили до складу колишньої Російської імперії, включаючи й Совет Народніх Комісарів. Мали на увазі Крим, Кавказ, Донське Військо, Кубань, Сибір, Молдавію та Башкирію.

Центральна Рада зверталася до всіх народів, що входили до складу Росії, з пропозицією творити соціялістичні республіки, які були б об'єднані у федерацію. З таким центральним урядом — вважала вона — ліпше прийдуть до миру Австро-Угорщина та Німеччина. Тільки такий федеральний уряд матиме, мовляв, авторитет, бо спиратиметься на всі реальні сили демократії.

Програма, намічена 3-ім Універсалом, була колосальна. Це була повна перебудова України на нових засадах, з новими законами та економікою. Перебудовуючи Україну на незалежну державу, жадного слова не було сказано про Церкву, бо для соціалістів, які тримали в руках керму правління Україною, не існувало релігійних питань, а обмежувалися вони «свободою совісти». 3-ій Універсал викликав протести. Особливо гостро протестували проти земельного закону депупати-селяни. Норму в 40 десятин землі на кожне господарство — як проголошував 3-ій Універсал, ці депутати знаходили зависокою і заявляли, що селяни не будуть підтримувати Центральну Раду, якщо вона введе таку норму. Тому Центральна Рада відклала рішення цього питання до скликання Установчих Зборів. У той же час большевики проголосили декрет про скасування земельної власносте — без обмеження. Поширення цього декрету в Україні сприяло переходові селян на бік большевиків.

Питання про ліквідацію приватного землеволодіння у 3-ім Універсалі викликало великі тертя у Генеральному Секретаріяті. У пресі почалася гостра критика 3-го Універсалу.

У Генеральному Секретаріяті зайшли значні зміни на ґрунті незадоволення 3-им Універсалом: виступили з Секретаріяту генеральні секретарі: М. Савченко-Більський (земельні справи), О. Шульгин (національні справи), О. Зарубін (пошта й телеграф), М. Туган-Барановський (фінанси), генеральний писар О. Лотоцький, пізніше — генеральний секретар війни С. Петлюра, товариш генерального секретаря національних справ В. Міцкевич.

Усі польські організації, що репрезентували в Україні до мільйона мешканців, заявили, що не визнають 3-го Універсалу. Представники київських банків, власники цукроварень, члени союзу земельних власників на своїй нараді заявили протест проти скасування прав власности на землю. Генеральний Секретаріат давав пояснення, що скасуванна приватної власности на землю ще не закон, а тільки побажанна Центральної Ради, що це питання мають вирішити Установчі Збори. Секретаріят закликав зберігати спокій, охороняти реманент, худобу.

На Установчих Зборах, що відбулися наприкінці листопада 1917 р., виявилась перевага українських партій: вони дістали 75% голосів, а большевики тільки 10%. Але, не зважаючи на це, большевики здобували щораз більше значення своею пропагандою. В цьому Допомагала їм нерішучість Центральної Ради у головних питаннях — аграрному (тільки 31 січня 1918 р. видано закон про земельні справи), у справі закінчення війни та налагодження військових питань.

Під впливом большевицьких агітаторів в Україні ширилася анархія. Не зважаючи на заклик Генерального Секретаріяту берегти національні скарби, широкою хвилею переходили погроми поміщицьких господарств, плюндрування фабрик, заводів, нищення запасів хліба, расової худоби, палення лісів, садів. Не вистачало сил для боротьби з анархією. Україну заливали маси дезертирів із фронту, які палили та грабували села. Українські полки танули: солдати йшли додому. Видатний діяч Директорії, раніше полковник генерального штабу, В. Петрів, так описав цю трагедію України: «Всі ці полки, а їм нема ні назви, ні числа, були лише випадковим зібранням людей, яке розпалося негайно, доторкнувшись української території, бо їх гаслом було — «додому!». Так розклався полк, що йшов з Москви «славити визволення України»; так зник полк імени Шевченка, що постав з частин запасу Гвардії у Петербурзі; його вислали большевики на Україну з гаслом: «робити порядок в буржуазній Центральній Раді». Спроба зформувати в Києві два т. зв. сердюцьких полки з твердою військовою дисципліною, без комітетів — викликала протест Генерального Секретаріяту, що не хотів постійної армії, як «буржуазної», як «контрреволюційної».

У серпні 1917 року командир 34-го корпусу П. Скоропадський дістав дозвіл українізувати свій корпус, що пізніше став 1-им Українським корпусом. Незабаром у ньому було вже 60.000 добре здисциплінованих вояків. Наприкінці листопада 1917 р. вояки 2-го Гвардійського корпусу поскидали старшину, обрали за командира большевичку Євгенію Бош і рушили на Київ. Генерал Скоропадський, на власну руку, обсадив полками свого корпусу всю залізничну лінію, обеззброїв збольшевичені полки і відіслав їх до Московщини, обминаючи Київ. Завдяки цьому маневрові столиця була врятована від цієї навали. Не зважаючи на цю велику заслугу, Скоропадський зустрів у Генеральному Секретаріаті холодне ставлення, що ширилося й на його корпус: йому не давали належного утримання, продуктів і т. д. В особі Скоропадського генеральний секретар підозрівав майбутнього «Бонапарта». Генерал Скоропадський пішов на димісію і командування корпусом перейшло до генерала Гандзюка.

Під впливом негативного ставлення Центральної Ради—з одного боку і совєтської агітації — з другого, цей зразковий корпус теж розклався.

Важливою небезпекою був рух большевицьких загонів на Дін. їх не пропускали, обеззброювали, пропускаючи тим часом без перешкод донських козаків, що поверталися з фронту додому. Наслідком цього був грізний ультиматум Центральній Раді Совєту Народних Комісарів, одержаний 17 грудня 1917 року. Обвинувачення в «дезорганізації» фронту, у роззброєнні совєтського війська, у підтримці «буржуазного уряду» Війська Донського, Совєт закінчував загрозою проголошення війни. У відповідь на це Генеральний Секретаріят припинив довіз хліба до Московщини і вирішив випустити українські паперові гроші, забезпечені прибутками України.

Того ж 17 грудня у Києві зібрався З'їзд Рад Селянських, Робітничих та Солдатських Депутатів з метою примусити переобрати Центральну Раду. Проте, виявилося, що більшість учасників з'їзду становили селяни: з 2.000 учасників було тільки 150 большевиків. Провід з'їздом перебрали ес-ери, обравши головою М. Грушевського. Тоді большевики покинули Київ і переїхали до Харкова, де провели 1-ий Всеукраїнський З'їзд Робітничих, Солдатських та Селянських Депутатів. У своїй відозві з'їзд обвинувачував Центральну Раду в антинародній, дрібнобуржуазній політиці, шовінізмі і націоналізмі. Цим покладено початок большевицькому українському урядові, який проголосив обрання Центрального Виконавчого Комітету Рад, як найвищої влади в Україні.

Так постали в Україні два осередки: Генеральний Секретаріят з Центральною Радою у Києві та Центральний Виконавчий Комітет Рад у Харкові. «Народний Секретаріят» у Харкові анулював всі накази Генерального Секретаріяту в Києві і видав накази про дозвіл вивозити хліб до Московщини та про демократизацію армії на засадах «наказу ч. 1».

Большевики розгорнули серед селян величезну агітацію проти неясного закону Центральної Ради про соціялізацію землі, вимагаючи розподілу всієї землі.

Большевицький уряд розпочав негайно збройну боротьбу проти Центральної Ради. В цій боротьбі українське село залишилося не-втральним: селяни вичікували — хто переможе. З українських частин, що перейшли набік большевиків, незабаром не залишилося нікого: маса українського війська «здемобілізувалася» і повернулася До села. Большевики спиралися на червону Гвардію, що прийшла з Петрограду та Москви. Червона Гвардія не була звичайним військом: це були добровільці, переважно робітники і матроси, переконані большевики, які ненавиділи «буржуазну» Центральну Раду, і українців взагалі. Значну допомогу давали зкомунізовані латишські війська. Командувачем цих військ в Україні був В. Антонов-Овсігнко. Він планомірно повів наступ, намагаючись відрізати Київ від Лівобережжя. Найгіршим було те, що большезикам не було потреби здобувати міста: у кожному місті, особливо там, де були фабрики, вони знаходили прихильників серед робітників і молоді, переважно російської та жидівської, яка переходила на їх бік і видавала українських діячів.

Трагедія України полягала в тому, що ніде большевизм не знаходив рішучого спротиву. Центральна Рада, у більшості соціялістична, не приховувала своїх пробольшевицьких настроїв. Один із її впливових діячів прилюдно заявив: «Якщо Україна не буде соціалістичною, нам не треба ніякої». Між ідеологіями Центральної Ради та большевиків було мало різниці, і тому Центральна Рада не могла вести з ними боротьби, не мала зброї проти них у головних питаннях села, а саме — в справах ліквідації поміщицьких земель. У самій Центральній Раді частина депутатів ес-ерів, т. зв. «ліве крило» — М. Полоз, М. Любченко, В. Елланський, Сіверо-Одоєвський, С. Бачинський, Є. Неронович — спробували були «висадити Центральну Раду зсередини», розігнати її членів і обрати «Українську Раду Робітничих, Солдатських і Селянських Депутатів». Замах не вдався, змовників заарештовано на короткий час, випущено, і вони подалися до Харкова. Ще далі пішов голова Генерального Секретаріяту, В. Винниченко, який пропонував виарештувати частину генеральних секретарів, разом з ним самим, проголосити Раду Робітничих та Солдатських Депутатів і провести нові вибори до Центральної Ради. Цей проект свідчить, як безнадійно дивилися на становище України самі її керівники.

4. Зовнішня політика України

Оформлення Української держави, бодай як автономної у Російській федерації, притягало уваги союзників з самого початку, з літа 1917 року. Перший відвідав Центральну Раду у липні 1917 р. аташе японського посольства у Петрограді, Ашіда. У серпні того ж року приїхав до Києва французький журналіст Жан Полісіє з напівофіційною місією нав'язати стосунки з колами Центральної Ради.

У жовтні прибули до Києва французькі представники — генерал Табуї та полковник Перльє, які дуже цікавилися українською військовою справою.

По упадку Тимчасового Уряду та проголошенню Української Народної Республіки інтерес Антанти до України зріс. Після того, як большевики забили головнокомандувача армій генерала М. Духоні-на, до Києва переїхали зі Ставки військові місії Англії, Франції, Італії, Японії, Румунії, Сербії та Бельгії. Так Київ став осередком дипломатичних переговорів Антанти. На початку січня 1918 року генерал Табуї був призначений на офіційного представника Франції при уряді Української Республіки. Був представник і від Англії. Франція пропонувала Україні позику грішми, технічним приладдям тощо; пропонувала допомогу й Румунія. Встановилися добрі відносини з Чехо-Словаччиною в особі голови Чехо-Словацької Національної Ради Т. Масарика. Усі ці відносини з державами Антанти обірвалися, коли Україна почала мирові переговори з Австрією та Німеччиною.

Поштовх для сепаратного миру дали большевики, що 15 грудня 1917 року підписали угоду про перемир'я з Німеччиною, Австро-Угорщиною та Болгарією. У грудні 1917 р. почалися переговори в справі перемир'я з Центральною Радою. 22 грудня 1917 р. большевицька делегація, на чолі якої стояв Л. Троцький, прибула до Берестя. 1-го січня 1918 року прибула до Берестя українська делегація, її очолював В. Голубович, український ес-ер; членами цієї делегації були ес-ери: М. Любинський, М. Полоз, О. Севрюк, ес-дек М. Левитський та С. Остапенко (економічний дорадник делегації).

М. Грушевський дав делегації інструкцію: домагатися, щоб Україна дістала Східню Галичину, Буковину, Закарпаття, Холмщину та Підляшшя, щоб не залишилося у чужих руках жадного клаптика української землі. У разі відмови Австро-Угорщини поступитися землями, які раніше належали їй, треба було домагатися створення з них окремого коронного краю з широкою автономією.

На переговори приїхали — від Німеччини: державний секретар закордонних справ Р. фон Кюльман і його заступник, делегат головної квартири, генерал М. Гофман; від Австро-Угорщини — міністер закордонних справ граф О. Чернін; від Болгарії — міністер внутрішніх справ Попов і полк. П. Ґанчев; Попова пізніше замінив голова Ради міністрів В. Родославов; від Туреччини — посол у Берліні Ібрагім Ґаккі Паша і державний секретар Ахмет Нессім Бей: пізніше прибув великий везир Талат Паша. Цікаво уявити собі цей цвіт дипломатії — з одного боку — і молодих людей, далеких своїм фахом від дипломатії — з другого!

6-го січня 1918 р. почалися переговори у Бересті. Переговори розбилися тому, що Австро-Угорщина не погоджувалася на передачу Галичини та Буковини Україні: це ускладнювало б відносини Австро-Угорщини з Польщею, і вона рішуче відкинула цю вимогу української делегації, хоч їй загрожував голод, і вона сподівалася дістати хліб з України. Австро-Угорщина вимагала офіційного проголошення Української Незалежної Республіки.

20-го січня 1918 р. зроблено перерву в засіданнях конференції на десять днів.

З 22 до 25 січня 1918 р. тривали засідання Малої Ради в Києві, на яких обговорювалося питання незалежности, і вночі проти 25 січня проголошено 4-ий Універсал, у якому сказано: «Народе України! Твоєю силою, волею, словом стала на землі українській Вільна Українська Народна Республіка».

У 4-му Універсалі проголошено незалежність Української Республіки, але знову зазначалося, що Українські Установчі Збори, які мають бути скликані якнайскоріше, повинні вирішити питання про федеральний зв'язок України з колишньою Російською державою.

Виконавчий орган, замість Генерального Секретаріату дістав назву Ради Народних Міністрів; головним завданням її мало бути укладення миру з Центральними Державами. Після підписання миру армія мала бути демобілізована, а замість неї мала бути створена народна міліція для охорони робітничого народу, а не «бажань панівних кляс». Тоді, після демобілізації армії і повороту вояків додому, всі народні ради мають бути переобрані, щоб і вояки мали в них голос. Мали бути зорганізовані Ради Селянських, Робітничих та Солдатських Депутатів.

4-ий Універсал закликав увесь народ звільнити Україну від «большевиків та інших напасників». Уряд Республіки мав піднести народний добробут, відбудувати зруйновані фабрики, встановити контроль над виробництвом. На залізо, шкіри, тютюн та інші най-потрібніші товари проголошувалася монополія держави. Уся земля мала бути передана трудовому народові без викупу. Усі національні меншини користатимуть правом національно-персональної автономії.

Так стисло звучав зміст 4-го Універсалу, що проголосив Україну Незалежною Республікою.

4-ий Універсал із закликом до миру видано тоді, коли вже значна частина України була зайнята большевицькими військами і місцеві большевики приєднувалися до них, організуючи «совєти». 9-го січня 1918 р. московські червоноґвардійці під проводом Єгорова, колишнього старшини російської армії, захопили Катеринослав; 10-го січня петроградські червоноґвардійці, під проводом полковника Муравйова (теж колишнього старшини російської армії) обеззброїли два українські полки в Харкові.

19-го січня Муравйов захопив Полтаву і наказав «нещадно вирізати всю місцеву буржуазію». «Московський відділ особливого призначення», під проводом Знаменського, наступаючи з Брянська, зайняв Глухів і Кролевець. З Гомеля насувалася колона Берзіна на Бахмач та Конотіп. Бахмач обороняв відділ київських юнкерів. На допомогу їм прийшов з Києва відділ студентів — 300 багнетів; вони були знищені під Крутами 28 січня. 27 січня був зайнятий Бахмач.

Київ опинився майже в колі ворожих сил. А сили Центральної Ради були незначні і головно — ненадійні. Сам військовий мікістер М. Порш, казав, що основна надія на Вільне Козацтво (під проводом інженера М. Ковенка) та на Гайдамацький Кіш Слобідської України, який складався з солдатів-фронтовиків; отаманом його був С. Петлюра. Третьою поважною силою був Курінь Січових Стрільців, що складався переважно з колишніх полонених галичан. Командував куренем Є. Коновалець, за начальника штабу був А. Мельник. Боротьба розгорталася по всьому Києву: на вулицях стояли барикади, точилися вуличні бої. Українські полки, що перебували у столиці, здебільшого проголосили «невтралітет».

Центральна Рада під гуркіт гармат обмірковувала найбільш радикальні закони — про ліквідацію права власности на землю, про демобілізацію. Цим усім хотіла вона допомогти делегації у Бересті — дати можливість підписати мировий договір від імени реально діючого уряду. 31 січня 1918 р. був остаточно вироблений земельний закон. Фактично виробили його українські ес-ери: О. Шумський (пізніше большевик), П. Христюк та російські ес-ери — М. Пухтинськии і Дешевой. Радикальністю цього закону Центральна Рада сподівалася зневтралізувати большевицьку агітацію.

Большевицька небезпека викликала бажання знайти компроміс з большевиками, штовхала ес-ерів на вимогу переобрати кабінет міністрів; В. Винниченка вважали за надто поміркованого. У переобраному кабінеті головою Ради Народних Міністрів став В. Голубович.

4-го лютого 1918 р. війська Муравйова підійшли до Києва. На правому березі Дніпра знайшли вони гармати, яких не встигли українці перевезти. З тих гармат почалося бомбардування Києва. Гуруґанний вогонь відкрито з 6 лютого, і тривав він без перерви день і ніч. Вночі проти 9 лютого Кабінет Міністрів та Мала Рада з 3.000 вояків покинули Київ. Про цей відступ кияни дізналися лише 9 лютого вранці, коли Київ уже зайнятий був большевиками.

Муравйов у наказі з 4 лютого наказав своїм військам: «нещадно знищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції». Дійсно, «війська Муравйова справили Києву криваву різанину, якої місто не бачило з часів Андрея Боголюбського», — характеризував перебування Муравйова у Києві Д. Дорошенко. Називали різне число жертв: 5.000 і більше, а не менше як 3.000 розстріляно у перший день. Розстрілювали переважно російських та українських старшин — тих, хто мав посвідки Центральної Ради, і декого з громадських діячів.

11-го лютого 1918 р. в Києві проголошено «Українську Робітничо-Селянську Республіку» з Народним Секретаріятом на чолі, до складу якого входили: Євгенія Бош — внутрішні справи, Ю. Коцюбинський — військові справи, В. Аусем — фінанси, В. Затонський — освіта. До Києва переїхали з Харкова всі Секретаріати. Членів Центральної Ради оголошено карними злочинцями, а майно їхнє зреквізовано. Міській Думі наказано негайно привести місто до «порядку». Міський голова ес-ер Рябцов вітав вступ большевиків і «відновлення єдиного, загальноросійського революційного фронту».

Цим разом панування большевиків тривало три тижні.

5. Берестейський договір

До Берестя повернулися після перерви голова делегації О. Севрюк та М. Любинський. М. Левитський залишався ввесь час у Бересті.

Крім російської та української делегацій, до Берестя прибула делегація від Харківського Народнього Секретаріяту О. Медведев та В. Шахрай. Л. Троцький заявляючи, що більша частина України належить до Харківського Народного Секретаріяту і що вплив Центральної Ради зменшився, вимагав визнати Харківський Народний Секретаріят за дійсний український уряд.

О. Севрюк та М. Любинський виязили багато такту й дипломатичного хисту і відстояли права Української Народної Республіки, підтверджені 4-им Універсалом. Промову М. Любинського генерал Гофман назвав у своїх споминах «надзвичайно красномовною». Спроба Л. Троцького опротестувати докази М. Любинського була знехтувана офіційною заявою представників почвірного союзу про визнання самостійної Української Народної Республіки.

Це була велика перемога молодих українських дипломатів. Хоч їхні партнери заявляли, що не погодяться на мир, якщо Київ упав, їм вдалося добитися підписання мирового договору у ніч з 8 на 9 лютого, коли Мала Рада та міністри покидали столицю.

Берестейський мир встановлював кордони між Українською Республікою та Австро-Угорщиною на довоєнних кордонах Росії з Австро-Угорщиною. Кордон з Польщею мав бути визначений мішаною комісією «на основі етнографічних відносин і бажань люд-ности». Сторони обопільно відмовлялися від сплати коштів війни та покриття воєнних шкод. Договір регулював взаємне постачання хліборобських і промислових «лишків». Конкретно це означало постачання Україною 1.000.000 тонн збіжжя, м'яса, круп — до липня 1918 року. Далі обумовлено обмін полоненими, встановлення дипломатичних відносин, повернення цивільних інтернованих, відновлення правних зносин.

У Берестейському договорі була таємна стаття про поділ Галичини на польську та українську й об'єднання української Галичини з Буковиною в один коронний край. Цей пункт договору був написаний у двох примірниках: один мав австро-угорський уряд, другий — О. Севрюк. Але Севрюк показав його у Відні українцям. Тоді граф Чернін примусив Севрюка повернути свій примірник. Звичайно, поляки почули про цей таємний договір і вжили заходів, щоб він не був реалізований. Легковажність О. Севрюка внесла багато ускладнень для Галичини та Наддніпрянської України.

Додатковими умовами Берестейського договору були — збройна допомога Українській Республіці для боротьби з большевиками та позика їй в сумі мільярда карбованців.

Проголошення Берестейського договору застало Український Уряд на Волині, яку в той час українські війська під командою полковника Болбочана та полковника Сушка очищали від большевицьких військ. Коли поширилися чутки про наближення німців, большевицькі частини почали тікати з України. Боротьбу з большевиками фактично провадили українські війська, слідом за якими йшли німецькі. 2-го березня 1918 р. Український Уряд повернувся до Києва, а 3-го березня, вступили до нього перші ешельони німців.

6. Україна після Берестейського договору

Повернення Українського Уряду до Києва зустріло населення досить холодно. Надто багато пережило воно за короткий час боль-шевицької окупації, коли залишилося беззахисними перед бандами. До цього розчарування у своїй владі приєдналися різного роду конфлікти, які підривали авторитет Українського Уряду.

Несподіваною була окупація України німецькими та австрійськими військами, які поділили поміж собою райони впливу. Значна частина Волині та північна Київщина були окуповані німецькими військами, південна Україна — австрійськими. Український Уряд вимагав, щоб з Австрії надіслали українські полки таУкраїнських Січових Стрільців, а замість того прийшли полки польські, німецькі та угорські, які самовільно розташовувались — без домовлености з українськими військами. А далі німці почали втручатися у цивільне управління: арештували, судили, розстрілювали самовільно.

Становище Українського Уряду було дуже тяжке. Він не мав реальної сили, щоб ставити спротив німцям, які заявляли, що прийшли як друзі, щоб звільнити Україну від большевиків, але в дійсності поводилися як окупанти.

У Центральній Раді не вгасали конфлікти між різними групами. Українські ес-деки та деякі не-українські партії відкликали своїх представників із кабінету міністрів, що викликало нову кризу міністерств. Щораз голосніше протестувала опозиція не-українських груп населення, які виступали проти законів про українське громадянство, українську державну мову. Поводження німецьких та австрійських військ давали цій опозиції міцний ґрунт для нових заходів дискредитації Українського Уряду. Голову Ради Міністрів запитували, на яких підставах господарює німецьке військо? На ці питання ні Рада Міністрів, ні голова делегації, що укладала договір у Бересті, ні український посол у Берліні не могли дати відповіді. Конфлікти у Центральній Раді викликав головним чином закон про націоналізацію землі. Польські поміщики Поділля та Волині звернулися до австрійського командування з проханням розв'язати селянські організації, відновити поміщицьке землеволодіння і ввести примусову селянську працю. Поміщики організували власні леґіони, з допомогою яких намагалися відібрати землі, роздані земельним комітетам, а німецькі частини допомагали тим поміщикам.

На Лівобережній Україні поміщики об'єднувалися з дрібними землевласниками та заможними селянами й ухвалювали резолюції з вимогами скасувати земельний закон. Вони звернулися до Центральної Ради з вимогою розпустити соціалістичний кабінет міністрів і створити новий тимчасовий уряд з диктаторською владою. Представники цих груп зверталися до німецького війська і знаходили моральну підтримку збоку німецьких офіцерів. Усе це напружувало атмосферу довкола Центральної Ради, яка повинна була одночасно вести боротьбу проти большевиків, налагоджувати зруйноване життя, приборкувати анархію та організувати адміністративний апарат. І все це в умовах безперестанної внутрішньої боротьби й зміни кабінетів Війська Україна не мала. Після масової демобілізації Центральна Рада не створила нового війська. Проте, життя породило нове явище: «отаманію», окремі загони гайдамаків, які під проводом своїх ватажків учиняли напади, грабували, розстрілювали людей, підриваючи авторитет влади і виявляючи її безсилля.

Загальне становище України було страшне. Вона витримала — економічно — три роки війни, величезні мобілізації людей, коней, худоби. Але добробут, що зберігався протягом усього часу війни, був зруйнований за один рік революції, особливо за час большевицького панування та громадянської війни. Залізничний транспорт був зруйнований, мости — висаджені у повітря або пошкоджені, паротяги та вагони — знищені або вивезені до Росії. Заводи стояли за браком робітників та палива, вугільні копальні Донбасу були залиті водою, бо внаслідок руйнації електричних машин не випомповувалось з них воду. Головне ж — наступала весна, а величезні поміщицькі лани залишалися не зорані, не засіяні, і не було надії на налагодження сільського господарства. Большевики вивезли грошові запаси банків і різні коштовні речі, що пограбували у населення.

Уся ця картина анархії і руїни на тлі постійної боротьби соціалістичних партій викликала щораз міцнішу опозицію збоку не-соціялістичних елементів, так званої «буржуазії», властиво— поміщиків, статечного козацтва та селянства. Проголошуючи незмінність старого курсу, Центральна Рада не врахувала, яке глибоке враження залишили два місяці панування большевиків, яке велике витвере-зіння воно принесло і як багато людей визбулося соціалістичних ідей. З другого боку — панування большевиків, зруйнування Києва, жах большевицького терору та повна безпорадність Центральної Ради Дати захист, навіть спробу захисту — викликали у широких колах населення зневіру, розчарування у силі так довго очікуваного власного уряду ... Чотири мільйони української армії, блискучі назви українських полків, що викликали найкращі історичні спогади і... тільки триста ідеалістів, героїв-юнаків, що вийшли під Крути, та 3.000 українського війська, що покинуло столицю на поталу ворогів. Нерозуміння Центральною Радою еволюції в поглядах мас «до» і «після» большевицького панування виявилося в питанні Установчих Зборів. Розпочаті в січні 1918 року, вони були припинені большевицького навалою. Тоді, замість 301 члена, як було визначено, обрано тільки 172, з них — 115 ес-ерів, 34 большевиків, 9 сіоністів, 5 поляків, 1 «бундовця», 1 ес-дека, 1 лівого соціяліста, 1 хлібороба-власника і 5 — від інших груп. Після повороту до Києва Центральна Рада ухвалила перевести вибори там, де вони ще не відбулися, і скликати Установчі Збори на 12 травня 1918 року. Ця ухвала викликала протест ес-ефів та самостійників, які доводили, що вибори відбувалися в ненормальних умовах і що обрані депутати тепер не відповідають волі населення. Але Мала Рада більшістю голосів українських та російських ес-ерів, меншовиків та жидівських фракцій визнала вибори правильними.

Безсилля Центральної Ради створити міцну владу і налагодити адміністрацію на периферії мало наслідком те, що зникли інтерес до неї і довір'я, які характеризували її у перші часи 1917 року. У різних місцевостях України налагоджувалася власна адміністрація, яка не рахувалася з Центральною Радою. Так було в Одесі, Могилеві, Полтаві. Найбільш показовою щодо цього була Катеринославщина.

Після приходу німецького війська почався рух серед заможного селянства в оборону власности на землю. 25 березня 1918 року у Лубнях відбувся з'їзд, зорганізований партією хліборобів-демократів. На цьому з'їзді зібралося коло 2.000 селян, які ухвалили резолюцію: 1) засудити політику Центральної Ради в аграрному питанні; 2) вимагати повернення їм права на землю та забраний інвентар; 3) передати землю (понад певною нормою) в оренду селянам; 4) забезпечити рівні права соціялістам і не-соціялістам і 5) вимагати ввести до Центральної Ради представників від хліборобів. Вислані з'їздом до Центральної Ради делегати нічого не добилися. Голова навіть не прийняв їх.

Цілком зрозуміло, що безсилля Центральної Ради спостерігали й німецькі та австрійські командири, що прийшли з військом. Тому, що для Австро-Угорщини та Німеччини увесь сенс Берестейського договору полягав в забезпеченні хлібом, а зі стану Центральної Ради була видна її неспроможність виконати договір, союзники втрачали довір'я до Українського Уряду. Почалися конфлікти між окупантами та Урядом.

Австрійці та німці з перших же днів свого приходу на Україну виявляли незадоволення з приводу неспроможности Українського Уряду виконати договір. Уже в березні австрійські агенти повідомляли свій уряд про безсилля Центральної Ради, про анархію. З огляду на тогочасний стан в Україні австрійці перестали вірити у можливість одержати належну кількість хліба до липня. Центральна Рада перебувала в ізоляції, народ її не підтримував.

Взаємовідносини між окупантами і Українським Урядом псувалися, виникали гострі конфлікти. 6-го квітня головнокомандувач німецьких військ фельдмаршал Айхгорн видав наказ, щоб селяни засіяли всі свої поля, а якщо не зможуть, то щоб поміщики засіяли самі з допомогою земельних комітетів. За знищення засівів погрожу-валось суворою карою. Цей наказ викликав велике обурення в Центральній Раді. Незабаром Айхгорн видав наказ про заведення польових судів. 26-27 квітня німці роззброїли дивізію «синьожупанників». Усі ці незаконні втручання німців у справи України викликали слушне обурення серед різних верств населення.

28-го квітня 1918 р., під час засідання Центральної Ради, коли промовці виступали з протестами з приводу поводження німців, до залі засідань ввійшов відділ німецького війська й арештував міністра закордонних справ М. Любинського та директора адміністративного департаменту міністерства внутрішніх справ В. Гаєвського. У всіх присутніх зроблено обшук і забрано всі папери. Правда, сама німецька влада засудила самовільну акцію тих, що вчинили цей скандал у Центральній Раді.

Наступного дня, 29 квітня, на засіданні Центральної Ради ухвалено проект Конституції Української Народної Республіки, зміну земельного закону (залишалося без вивласнення не 40, а 30 десятин) і обрано М. Грушевського на президента УНР.

Це було останнє засідання Центральної Ради. У той час, коли вона обговорювала закони, на з'їзді хліборобів у Києві обрано гетьмана Павла Скоропадського, і німецька влада санкціонувала переворот.

Підсумки

Центральна Рада існувала 13 з половиною місяців — з 17 березня 1917 року до 29 квітня 1918 року. Це був час двох бурхливих революцій — березневої та жовтневої, що знищили підвалини, на яких базувалося старе життя. Центральна Рада віддзеркалювала ці бурхливі події і захоплення соціялістичними ідеями. Величезною заслугою Центральної Ради та її проводу було те, що, вона поновила в Україні державницьку свідомість, приглушену двома віками російської окупації. Вона перейшла разом з усією Україною протягом року величезну еволюцію — від підданства — через автономію — до незалежної Української Держави. Центральна Рада у тяжкі часи війни та анархії нав'язала дипломатичні стосунки з державами Антанти, а на Берестейській конференції дістала визнання незалежности від Центральних Держав — ворогів. На цій конференції делегати Центральної Ради, молоді дипломати — початківці, вступили в змагання з досвідченими «сановними» дипломатами чотирьох держав.

Центральна Рада мало що зробила протягом року. Але це був рік плекання самої ідеї парляментарної держави і рік безперестанної боротьби за існування. Головне, що зробила вона — це добилася визнання прав українського народу на свою державу, свою культуру, свою мову. Головна заслуга Центральної Ради була в тому, що вона поклала фундамент для української школи: укладено було навчальні пляни для українських шкіл — народних, середніх, засновано українські гімназії, яких до осени 1917 року було вже 53 (на приватні та громадські кошти). Звичайно, фактично мало було зроблено у галузі народної освіти, але треба рахуватися з тією опозизиціею, яку ввесь час ставили педагоги і головним чином батьки, що користалися в школах великим впливом через батьківські комітети. Не можна забувати, що багато міської людности — росіяни, жиди, зросійщені українці — мали взагалі антиукраїнське наставления. Справа українізації посунулася вперед, коли створено міністерство освіти і міністром став В. Прокопович. Тоді складено широкий плян українізації школи, заснування українського університету — в Кам'янці-Полільському, народних університетів — в Києві, Харкові, Одесі, професійних шкіл, Педагогічної Академії та Академії Мистецтва у Києві. Ці плани і почини були ширше здійснювані в часах гетьманської держави.

Не зважаючи на технічні та фінансові перешкоди, в Україні відкривалися українські видавництва, які друкували підручники для шкіл. В 1917 р. видано в Україні 677 назв українських книжок та виходило 63 періодичних видання. Засновано український театр, вжито заходів для заснування українських музеїв.

Треба поставити на конто Центральній Раді скупчення біля міністерств кадрів українських працівників різних фахів. Усі вони, за невеликими вийнятками, залишилися працювати у міністерствах і після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 року.